COURAGE

Підключення Колекцій

Христина Панчук Фединська виросла у Чикаго, де навчалася в українських школах і брала активну участь в українських організаціях. Вона була особливо активною у Пластовому Скаутингу, де працювала радницею і головою Ради  літніх таборів.

Христина отримала освіту в університеті штату Іллінойс в Чикаго, спеціалізувалась в фармацептичній  справі. Вона також здобула ступінь магістра ділового адміністрування в Університеті Кейс Вестерн Резерв у Клівленді. В 1988 році вийшла заміж за Андрія Фединського і оселилася у Клівленді, де продовжила займатись волонтерством у громадських організаціях, включаючи Пласт, Суботню українську школу, Рідну школу та Український музей-архів. Десятиліттям вона була натхненницею і головною організаторкою щорічного Великоднього ярмарку УМА, який відбувся вже вдвадцять п’яте.

Христина Фединська також допомагає в підготовці виставок, лекцій і прийомів в УМА, керує процесом членства у ньому, а також допомагає вести для нього бухгалтерську справу.

Зіна Геник-Березовська – чеська літературознавець, мовознавець і перекладач, – народилась на околицях Праги в 1928 році в сім’ї українських емігрантів. Вона була визначною фігурою в українській громаді Праги, інтегрувавшись у рух шістдесятників, підкресливши його транснаціональний характер. Геник-Березовська регулярно спілкувалася з українськими літературними діячами та правозахисниками. Вона часто наражалась на небезпеку, перевозячи самвидав з України до Чехословаччини.

У 1953 році Геник-Березовська закінчила навчання в Карловому університеті в Празі, зосередившись на слов'янській та германській філології. В дослідженнях вона спеціалізувалася на українській та чеській літературі, їхньому взаємозв’язку, що дозволяє впевнено включити українську літературу ХІХ та ХХ століття до багатої європейської традиції. Дослідниця також переклала чимало чеських творів української барокової літератури, особливо тексти Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та інших. Періодично виступаючи на чеському радіо, Геник-Березовська регулярно збагачувала українські емігрантські журнали «Дукля» і «Славія» в Чехословаччині, а також підтримувала тісні зв'язки з Інститутутом літератури ім. Т.Г. Шевченка та славістичною кафедрою Львівського універститету.

Зіна Геник-Березовська була близькою подругою сестри Лесі Українки О. Косач-Шимановської, а серед її друзів були відомі особистості руху шістдесятників такі як Євген Сверстюк, Іван Світличний, Михайлина Хомівна Коцюбинська та інші. Геник-Березовська відіграла важливу роль в оприлюдненні власних матеріалів в емігрантських закордонних журналах, що дозволило Заходу дізнатись про боротьбу українських дисидентів і правозахисників. Цей чесько-український «канал» – унікальне вікно, через яке транслювались багатопоколіннєві аспекти культурного протистояння соціалізму в Україні та в українських еміграційних колах. Саме тому архів Зіни Геник-Березовської та її чоловіка Кості було передано в повному обсязі Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка у 2003 році, де він знайшов своє місце поряд з архівами її друзів та колегами-активістів Василя Стуса та Михайлини Хомівни Коцюбинської.

Український філолог Костянтин Геник-Березовський народився поблизу Івано-Франківська в 1919 році. У 1938 році подався на студії до Ягеллонського університету в Кракові, але незабаром після початку Другої світової війни переїхав до Праги, де став членом антифашистського руху. В 1942 році заарештований гестапо, він провів решту війни в концентраційному таборі Флоссенбюрг. Після війни вивчав медицину (1946-1949) і філософію (1949-1953) в Карловому університеті в Празі, де отримав ступінь доктора. З 1953-1979 роках викладав українську мову на слов'янському факультеті. Ця установа стала однією з найбільших центрів українства у Празі після Другої світової війни. Кость Геник-Березовський також викладав українську мову та літературу в новостворених українських школах у Прешові та Бардієві. Геник-Березовський писав та редагував українські підручники для громади, а також був співавтором українсько-чеського та чесько-українського словників. 

Будинок Костя і Зіни Геник-Березовських став неофіційним центром життя української громади в Празі. Це було затишне місце, де можна було заглянути в минуле, як зауважила Михайлина Хомівна Коцюбинська, що відповідала за перевезення їхнього особистого архіву до Києва в 2003 році. Навіть той, хто не цікавився Україною чи українською літературою, однак проїжджав через Прагу мав можливість відвідати їхній будинок і ознайомитись з великою бібліотекою та архівом, які заповнили дві кімнати. Люди приїжджали туди, щоб спілкуватися, обговорювати важливі насущні питання, отримувати допомогу і навіть співати, адже Кость знав багато народних пісень і любив їх виконувати. Будинок подружжя Геник-Березовських був громадським центром у прямому сенсі цього слова, об'єднуючи дві культури і два світи в одне ціле.

П. Г. Григоренко народився в селі Борисівка в 1907 році (нині воно розташоване у Приморському районі Запорізької області), а помер в 1987 році в Нью-Йорку. Він був генерал-майором Радянської Армії, в 1961 році здобув наукову ступінь доктора військових наук. Григоренко був членом-засновником як української, так і московської гельсинських груп в 1976 році, був двічі направлений на примусове лікування до психіатричних клінік в 1964-1965 та 1969-1974 роках.

У 1920-х роках Григоренко був комсомольським активістом, якого проковтнула радянська кримінальна система через інакодумство. Його погляди по суті ідеологічно узгоджувалися з основоположними принципами Радянського Союзу, але суперечили політиці «закручування гайок», яка здійснювалася після усунення Хрущова з посади генерального секретаря. Григоренко розпочав свою кар’єру в армії, навчався у Військово-інженерній академії імені Куйбишева і навіть займав керівні посади в Білорусі в 1934-1937 роках. Його військова служба під час Другої світової війни проходила на Далекому Сході, він брав участь у боях на Халхин-Холі в 1939 році. Був двічі поранений. Після війни, 1945-1961 роках, Григоренко викладав у військовій академії. Захистив докторську дисертацію та написав 83 наукові роботи на тему військової стратегії, історії та теорії кібернетики.

Після ХІІ з’їзду партії Григоренко почав критично відкликатися про політичну систему Радянського Союзу та обговорювати ступінь її відхилення від ленінських ідеалів. Він відкрито поширював свої ідеї у військовій академії, а також на партійних конференціях у Москві, закликаючи до демократизації політичного процесу. Одразу після цього його було позбавлено можливості виступати на партійних конференціях через «політичну незрілість», заборонено викладати в академії. Григоренко отримав серйозну догану від партапарату та був відправлений у далекосхідний військовий округ для несення служби в місті Уссурійськ. Проводячи відпустку в Москві у 1962 році він заснував підпільну організацію під назвою «Союз для боротьби за відновлення ленінізму», під егідою якого він опублікував ряд критичних зауважень щодо бюрократії в Радянському союзі та його кримінальної системи, а також жорстокі придушення протестів у Ново-Черкаську, Теміртау та Тбілісі. Затримання Григоренка було лише питанням часу (це сталося в аеропорту Хабаровська 1 лютого 1964 р.). Його відвезли до Москви і кинули в тюремну камеру КДБ. Під час допиту він відмовився від пропозиції голови КДБ Владимира Семічастіна підписати лист про розкаяння. Тому був заарештований та засуджений на основі 70 статті Кримінального кодексу РСФСР. Після призначення судом медичного огляду, йому поставлено діагноз – «параноїдальний розвиток особистості» (Рух Опору 188), вирок Григоренко вважав політично мотивованим і сфабрикованим членами Московського політбюро. Він був засуджений до примусового медичного лікування в Ленінграді.

Після відставки Хрущова Григоренко був звільнений 22 квітня 1965 р. як людина, яка одужала від психічної хвороби. Він працював на різноманітних роботах – як охоронець, екскурсовод, водій, будівельник. У 1966 році П. Григоренко приєднався до московських дисидентських кіл, почав читати самовидавні матеріали та навіть приєднався до ініціативи щодо повернення кримських татар на рідні землі. У 1967 році він написав брошуру, де критикував злочини Червоної армії в часах Другої світової війни, яка поширювалася в самвидавчих колах. Крім того, був автором твору, скерованого комуністичним діячам, в якому доводив, що сталінізм був смертельною хворобою для комунізму. Григоренко підтримав демократичний рух в Чехословаччині в 1968 році, агітував за виведення радянських військ з цієї країни, розкритикував існування спеціальних психіатричних клінік, які використовувались як місця покарання дисидентів та політичних інакодумців, а також намагався надати дисидентському рухові більш чіткої організаційної структури.

У тому ж році він брав участь у демонстраціях кримських татар у будівлі ЦК партії, а також збирав для іноземних кореспондентів статистичні дані та іншу корисну інформацію щодо порушення прав кримських татар, після невдалих спроб повернутися на батьківщину з місць виселення. У листопаді 1968 року квартиру генерала обшукали, а ввесь його архів конфіскували. Ігноруючи погрози зі сторони КДБ, Григоренко все-таки вилетів у Ташкент як «народний захисник», де його вкотре арештували та протягом 5-ти місяців утримували в приміщенні КДБ в Узбекистані, опісля знову засудили до примусового медичного лікування в психіатричній лікарні. У тюремному щоденнику Григоренко занотував про факт голодування, яке він розпочав як вияв протесту проти примусового лікування. Його незаконні арешти та інші беззаконня були опубліковані в «Хроніці поточних подій» («Хро́ника теку́щих собы́тий»), російськомовному журналі самвидаву, що нерегулярно видавався у часовому проміжку між 1968 та 1983 роком. У ньому висвітлювалась правозахисна діяльність дисидентів, політичні репресії та радянська каральна система.

Справа Григоренка привернула чималу увагу правозахисної спільноти – татари проводили пікети неподалік в’язниці в Ташкенті, де його утримували, у Москві зібрали сотні підписів на його підтримку, в Норвегії, Італії та Бельгії пройшли акції протесту. Але очікуваного результату не було. П. Григоренко був звільнений лише 24 червня 1974 року, напередодні візиту президента Ніксона в СРСР. Після звільнення Григоренко продовжував боротьбу на користь інших правозахисників (Мустафи Джемілєва), був засновником та членом Московської Гельсінкської групи та Української Гельсінкської групи в 1976 році, а в наступному році написав брошуру, де описував боротьбу цих обох груп з органами КДБ. У 1977 році йому було надано дозвіл на поїздку до США з метою лікування. Там він прожив решту свого життя, невпинно продовжуючи щодо захисту прав людини.

Алла Горська народилася у 1929 році в м. Ялта (Крим) в сім’ї комуністичних високопосадовців. Її батько – радянський режисер, що згодом переїхав до Ленінграда, де вона з матір’ю пережили блокаду 1941-1943 років. Згодом сім’я переїхала до Києва, щоб частково уникнути тиску з боку радянської влади на батька. У 1946 р. Горська вступила до художньої школи, стала членом комсомолу, а пізніше закінчила Київський художній інститут. Її роботи були представлені на багатьох всесоюзних виставках.

Будучи членом «червоної буржуазії», Горська вдало вийшла заміж, мала квартиру в центрі Києва та вивчала образотворче мистецтво. Як і багато інших з її покоління, скориставшись хрущовською «відлигою», вона експериментувала з культурно-літературними формами, що витіснились соціалістичним реалізмом. Горська була засновницею Київського клубу творчої молоді (1959-1964), і, хоча була вихована в російськомовній родині, почала вивчати українську мову та зображала народні мотиви у своїх роботах. Вона також була залучена до дій щодо виявлення злочинів сталінського періоду.

У 1962-1963 роках, спільно з Лесем Танюком та Василем Симоненком, вони встановили непомічені загальні місця поховання жертв НКВД, які були вбиті у 1930-х роках біля села Биківня. Був написаний меморандум, що інформував Київську міську раду про цю «знахідку». Невдовзі після цього Симоненко був жорстоко побитий. Внаслідок пошкодження хворої нирки він за короткий час помер.

Горська почала інтенсивніше і частіше входити у конфлікт з владою, що відображалося в її численних роботах. У 1964 році вона разом з Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Галиною Зубченко та Людмилою Семикіною створила вітраж у Київському державному університеті, де зобразила сердитого Тараса Шевченка, який тримає скривджену жінку – символ України – який згодом був знищений як ідеологічно шкідливий. Горська писала листи на підтримку заарештованих колег, яким інкримінували «антирадянську агітацію та пропаганду». У 1968 році вона була у списку серед 139 підписантів листа, скерованого до Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Подгорного, у якому містився заклик-прохання зупинити практики, які порушували «радянську законність». Крім цього, Горська відмовилася давати покази на декількох судових процесах над своїми колегами, посилаючись на протизаконність провадження. За короткий час з’явилися чутки про те, що в Україні діє терористична бандерівська організація, пов’язана з ЦРУ, а Горську назвали провідним членом цієї незаконної організації.

2 грудня 1970 року Горську знайшли мертвою в селі Васильків, на її голові виднівся слід від удару тупим предметом. Напередодні, вранці 28 листопада, вона відвідала свого свекра Івана Зарецького з метою позичити у нього стару швейну машину. Наступного дня він був знайдений обезголовленим, на залізничних коліях біля Фастова, 35 кілометрів від власного дому. Після короткого розслідування Київська прокуратура встановила, що Зарецький убив Горську, а опісля з відчаю вчинив самогубство. Однодумці Алли вбачали у цьому слід КДБ, адже спецоргани спершу намагалися залякати Горську, а коли це не спрацювало, жорстоко її вбили.