COURAGE

Підключення Колекцій

Леонід Бачинський, народився 28 лютого 1896 року в Катеринославі (згодом Дніпропетровськ, а тепер Дніпро), був вчителем, громадським активістом і журналістом. До вступу у лави армії Української Народної Республіки (1918-1920 рр.) вивчав природничі науки у Київському університеті. Протягом революційних років він дав багато лекцій солдатам в армійських таборах УНР, а в 1920 році переїхав разом з іншими лідерами УНР до Тарнова. Пробувши короткий період у Перемишлі в 1921 р., він отримав посаду директора гімназії в с. Лука біля Самбора, де він також вчителював аж до її закриття польською владою у 1923 році. Після цього Бачинський переїхав до Закарпатського міста Ужгород, де навчав і брав активну участь в організації Пласт (українські скаути) до 1929 року, коли чехословацький уряд змусив його виїхати через його роботу у Пласті та через використання терміну «Карпатська Україна» у своїх статтях та виступах. Повернувшись до Перемишля, Бачинський продовжував викладати, писати і організовувати українську молодь у 1939 року. Тоді він переїхав до Ярослава і став директором торговельної школи. У 1944 році, разом з багатьма іншими, Бачинський емігрував на захід, опинившись у таборі депортованих осіб поблизу Гайденау, де він відновив свою педагогічну роботу серед молоді. В 1950 році переїхав до США. Він – автор та редактор більше 45-ти праць, більшість з яких у галузі фермерства та біології.

У 1952 році він заснував Український музей-архів у Клівленді, штат Огайо, яким він керував до 1977 року. Перебуваючи в США Леонід працював машиністом, але його справжньою пристрастю було колекціонування. Починаючи з 1950-х до 1970-х років його брат Євген регулярно надсилав йому з Женеви до Клівленду, включно з особистими документами дипломатів, документацію Українського Червоного Хреста та інші речі. Більшість з них у 1982 році були передані в Карлетонський університет, проте слід братів Бачинських все ще дуже помітний в колекціях УМА.

Євген Бачинський народився в 1885 році в Катеринославі (пізніше Дніпропетровськ, нині Дніпро), в Російській імперії. Народившись шляхтичем, або легально привілейованим дворянином, Бачинський відвідував військову кадетську школу в Орлі (Росія) та артилерійську академію в Санкт-Петербурзі перед тим, як піти на службу в царську армію як артилерійський лейтенант. Він був серед офіцерів з революційними цілями в період 1905-1907 років виступаючи за встановлення конституційної монархії і федералізації імперії. Через це Бачинський був заарештований і звільнений з військової служби. Він провів 10 місяців в ув'язненні, а згодом врятувався втечею до Франції, де жив з 1908 до 1914 роках. У 1910 році Бачинський  приїхав до Буковини (тоді частина Австро-Угорської імперії), де був зарештований і три місяці перебував у в'язниці через проведену ним агітацію за створення українського університету у Львові. Відтоді Є. Бачинський перебував під наглядом румунських, угорських і радянських служб державної безпеки. Потім він повернувся до Франції, а в 1914 році переїхав до Женеви. Він також почав вивчати соціоекономіку в Лозаннському університеті.

З 1915 по 1917 рік Бачинський був представником організації «Союз визволення України» у Швейцарії і редактором офіційного видання цієї газети «Український огляд» („La Revue ukrainienne”). У 1918 році він став тимчасовим консулом дипломатичної місії Української Народної Республіки (УНР) в Швейцарії, беручи участь у різних дипломатичних і політичних заходах. З 1919 по 1922 роки. Бачинський займав посаду Генерального секретаря україно-швейцарської торгово-промислової палати в Женеві, заснованої емісаром Української Народної Республіки Павлом Чижевським, редактором її видання під назвою «Вістник». Протягом міжвоєнного періоду він продовжував свою журналістську діяльність, будучи акредитованим журналістом Ліги Націй для кількох українських газет.

У 1939 році Бачинський заснував Комітет Центральної допомоги Українського Червоного Хреста в еміграції та був його директором до 1950 року, часу, коли він був розформований. Хоча ця організація не була офіційно визнана Міжнародним Червоним Хрестом і не мала достатньо ресурсів, вона все ж допомагала великій кількості українських біженців під час і після Другої світової війни, надаючи їм поради, допомагаючи з документами та надаючи, принагідно, матеріальну допомогу. Документи, підготовлені Бачинським, допомогли рятувати українських біженців від примусової репатріації до Радянського Союзу. Принаймні три масивні ящики з матеріалами, пов'язаними з Українським Червоним Хрестом, а також листами військовополонених, які залишаються в Українському музеї-архіві в Клівленді.

Поряд з дипломатичною та гуманітарною діяльністю, Бачинський з ентузіазмом зібрав документацію з цього періоду, зібравши колекцію на 115 метрів, яка складається з 67 метрів рукописів та інших робіт також близько 1,5 тисячі серійних та монографічних видань. Як зазначається в пошуковій системі, створеній Карлтонським університетом, він придбав ці матеріали у різний спосіб. Деякі з них були здобуті через його повсякденні адміністративні обов’язки і тому зберігалися органічно, а в інших випадках він відшуковував особисті документи відомих дипломатів і представників уряду УНР у вигнанні. З 1950-х до 1970-х років Євген передав деякі з цих матеріалів братові Леоніду Бачинському в Клівленді, штат Огайо. Хоча у 1982 році Карлтонський університет придбав більшу частину цих збережених матеріалів, що склав третину зібраної колекції Є. Бачинського, деякі елементи й надалі залишаються частиною колекції УМА.

Олександр Богомазов народився 27 березня 1880 року в селі Ямпіль,  Харківської губернії Російської імперії (нині Сумська область України). Він навчався в сільськогосподарській школі в м.Херсоні (1896-1902рр.), потім в Київському художньому училищі (1902-1905 рр.). Влітку 1906 року, він малював «на відкритому повітрі в Криму, потім працював в Москві в студії Федора Рерберга і Костянтина Юона (1907-1908 рр.). В той час, його мистецтво було під впливом символізму, зокрема, роботи Віктора Борисова-Мусатова.” У 1908 році Богомазов взяв участь у виставці в м.Києві під назвою "Звено" (або "розділ"), разом з Давидом Бурлюком, Михайлом Ларіоновим і Олександрою Екстер. Під час навчання в Київському художньому училищі, він захопився імпресіонізмом, і деякі з його більш пізніх робіт були під впливом скандинавського модернізму. До 1912 року Богомазов займався футуристичною образотворчою теорією і практикою, беручи участь у виставці під назвою «Кільце» в Києві в 1913 р. У цьому ж році він одружився з Вандою Монастирською, яка була його дружиною протягом всього життя.

У наступному році були відчутні зміни в перспективі Богомазова, які відобразились в його трактаті про живопис та елементи. Професор Мирослава Мудрак вважає, що ця робота «представляє формулювання нового футуристичного мистецтва». У 1922-1930 рр., Богомазов викладав «фортек» (формально-технічні) предмети в Київському художньому інституті, тоді Інститут Пластичних Мистецтв. У своєму теоретичному трактаті «Живопис і елементи» (1914 р.), Богомазов описав ідеї щодо безпредметного мистецтва, пізніше це було сформульовано Казимиром Малевичем і Василем Кандинським. У 1915-1917 рр. він викладав в провінційній школі Нагірного Карабаху. Саме там «гірська місцевість викликала у нього експресіоністичні почуття які змішувалися з футуристичним ідеями про кількісні і якісні ритми», що лягли в основу його трактату 1914 року.

Майкл Бордо, англіканський священик, засновник Центру вивчення релігії та комунізму, що був попередником Кестонського центру. У 1959-1960 роках Бордо був одним з перших британських студентів, що прибув до Радянського Союзу по програмі обміну. Саме тоді він дізнався про репресії проти Російської Православної Церкви під час правління Микити Хрущова. Майкл придбав копію першого випуску журналу «Наука і релігія» і започаткував багаторічне накопичення первинних джерел про релігію та державу в Радянському Союзі та інших комуністичних суспільствах. Реалізуючи своє прагнення бути «голосом мовчазних» і займатись науковими дослідженнями, Бордо разом з двома вченими: Леонардом Шапріо і Пітером Реддевеєм, заснувавКестонський інститут в 1969 році.

У 1984 році, рік опісля Олександра Солженіцина, Бордо став лауреатом премії Темплтона за сприяння релігійному прогресу і «за підтримку релігії в Східній Європі». Крім того, Бордо відвідав Радянський Союз, успішно публікувався, і читав лекції та проводив семінари. Навіть після перенесення архіву і бібліотеки Кестона до Бейлорського університету, Бордо залишається в Консультативній раді Кестона. У 2013 році М. Бордо виступив з доповіддю на першому симпозіумі Кестона під назвою «Релігія і політична культура в комуністичних країнах: минуле, сьогодення і майбутнє». Хоча Бордо не був безпосередньо залучений до антикомуністичних чи опозиційних рухів у Радянському Союзі, своїм життям і діяльністю він допомагав підпільним релігійним інакомислячим рухам, надаючи підтримку, поширюючи інформацію на Захід, а актож іншими засобами.

Г. М. Бурлака захистила кандидатську дисертацію в Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України (НАНУ), де зараз працює старшим науковим співробітником та очолює відділ рукописних фондів та текстології. У 1981 році, Бурлака розпочала навчання в Інституті літератури, згодом працювала там на різноманітних посадах. Її керівник, Микола Сиваченко, довгі роки був членом НАНУ та відомим спеціалістом з текстових досліджень після Другої світової війни. Бурлаку попросили висловитись про три колекції архіву Інституту літератури – Василя Стуса, Зіни Геник-Березовської та Михайлини Хомівни Коцюбинської. Це зробили не тільки тому, що вона очолювала відділ, але й через те, що вона особисто знала цих осіб, і могла внести цінні уточнення щодо походження даних збірок, їх вдосконалення і, таким чином, збагатити розуміння явища культурної опозиції у радянській Україні у період посилення репресій у 1960-х і 1970-х роках.