COURAGE

Підключення Колекцій

Зіна Геник-Березовська – чеська літературознавець, мовознавець і перекладач, – народилась на околицях Праги в 1928 році в сім’ї українських емігрантів. Вона була визначною фігурою в українській громаді Праги, інтегрувавшись у рух шістдесятників, підкресливши його транснаціональний характер. Геник-Березовська регулярно спілкувалася з українськими літературними діячами та правозахисниками. Вона часто наражалась на небезпеку, перевозячи самвидав з України до Чехословаччини.

У 1953 році Геник-Березовська закінчила навчання в Карловому університеті в Празі, зосередившись на слов'янській та германській філології. В дослідженнях вона спеціалізувалася на українській та чеській літературі, їхньому взаємозв’язку, що дозволяє впевнено включити українську літературу ХІХ та ХХ століття до багатої європейської традиції. Дослідниця також переклала чимало чеських творів української барокової літератури, особливо тексти Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та інших. Періодично виступаючи на чеському радіо, Геник-Березовська регулярно збагачувала українські емігрантські журнали «Дукля» і «Славія» в Чехословаччині, а також підтримувала тісні зв'язки з Інститутутом літератури ім. Т.Г. Шевченка та славістичною кафедрою Львівського універститету.

Зіна Геник-Березовська була близькою подругою сестри Лесі Українки О. Косач-Шимановської, а серед її друзів були відомі особистості руху шістдесятників такі як Євген Сверстюк, Іван Світличний, Михайлина Хомівна Коцюбинська та інші. Геник-Березовська відіграла важливу роль в оприлюдненні власних матеріалів в емігрантських закордонних журналах, що дозволило Заходу дізнатись про боротьбу українських дисидентів і правозахисників. Цей чесько-український «канал» – унікальне вікно, через яке транслювались багатопоколіннєві аспекти культурного протистояння соціалізму в Україні та в українських еміграційних колах. Саме тому архів Зіни Геник-Березовської та її чоловіка Кості було передано в повному обсязі Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка у 2003 році, де він знайшов своє місце поряд з архівами її друзів та колегами-активістів Василя Стуса та Михайлини Хомівни Коцюбинської.

Український філолог Костянтин Геник-Березовський народився поблизу Івано-Франківська в 1919 році. У 1938 році подався на студії до Ягеллонського університету в Кракові, але незабаром після початку Другої світової війни переїхав до Праги, де став членом антифашистського руху. В 1942 році заарештований гестапо, він провів решту війни в концентраційному таборі Флоссенбюрг. Після війни вивчав медицину (1946-1949) і філософію (1949-1953) в Карловому університеті в Празі, де отримав ступінь доктора. З 1953-1979 роках викладав українську мову на слов'янському факультеті. Ця установа стала однією з найбільших центрів українства у Празі після Другої світової війни. Кость Геник-Березовський також викладав українську мову та літературу в новостворених українських школах у Прешові та Бардієві. Геник-Березовський писав та редагував українські підручники для громади, а також був співавтором українсько-чеського та чесько-українського словників. 

Будинок Костя і Зіни Геник-Березовських став неофіційним центром життя української громади в Празі. Це було затишне місце, де можна було заглянути в минуле, як зауважила Михайлина Хомівна Коцюбинська, що відповідала за перевезення їхнього особистого архіву до Києва в 2003 році. Навіть той, хто не цікавився Україною чи українською літературою, однак проїжджав через Прагу мав можливість відвідати їхній будинок і ознайомитись з великою бібліотекою та архівом, які заповнили дві кімнати. Люди приїжджали туди, щоб спілкуватися, обговорювати важливі насущні питання, отримувати допомогу і навіть співати, адже Кость знав багато народних пісень і любив їх виконувати. Будинок подружжя Геник-Березовських був громадським центром у прямому сенсі цього слова, об'єднуючи дві культури і два світи в одне ціле.

П. Г. Григоренко народився в селі Борисівка в 1907 році (нині воно розташоване у Приморському районі Запорізької області), а помер в 1987 році в Нью-Йорку. Він був генерал-майором Радянської Армії, в 1961 році здобув наукову ступінь доктора військових наук. Григоренко був членом-засновником як української, так і московської гельсинських груп в 1976 році, був двічі направлений на примусове лікування до психіатричних клінік в 1964-1965 та 1969-1974 роках.

У 1920-х роках Григоренко був комсомольським активістом, якого проковтнула радянська кримінальна система через інакодумство. Його погляди по суті ідеологічно узгоджувалися з основоположними принципами Радянського Союзу, але суперечили політиці «закручування гайок», яка здійснювалася після усунення Хрущова з посади генерального секретаря. Григоренко розпочав свою кар’єру в армії, навчався у Військово-інженерній академії імені Куйбишева і навіть займав керівні посади в Білорусі в 1934-1937 роках. Його військова служба під час Другої світової війни проходила на Далекому Сході, він брав участь у боях на Халхин-Холі в 1939 році. Був двічі поранений. Після війни, 1945-1961 роках, Григоренко викладав у військовій академії. Захистив докторську дисертацію та написав 83 наукові роботи на тему військової стратегії, історії та теорії кібернетики.

Після ХІІ з’їзду партії Григоренко почав критично відкликатися про політичну систему Радянського Союзу та обговорювати ступінь її відхилення від ленінських ідеалів. Він відкрито поширював свої ідеї у військовій академії, а також на партійних конференціях у Москві, закликаючи до демократизації політичного процесу. Одразу після цього його було позбавлено можливості виступати на партійних конференціях через «політичну незрілість», заборонено викладати в академії. Григоренко отримав серйозну догану від партапарату та був відправлений у далекосхідний військовий округ для несення служби в місті Уссурійськ. Проводячи відпустку в Москві у 1962 році він заснував підпільну організацію під назвою «Союз для боротьби за відновлення ленінізму», під егідою якого він опублікував ряд критичних зауважень щодо бюрократії в Радянському союзі та його кримінальної системи, а також жорстокі придушення протестів у Ново-Черкаську, Теміртау та Тбілісі. Затримання Григоренка було лише питанням часу (це сталося в аеропорту Хабаровська 1 лютого 1964 р.). Його відвезли до Москви і кинули в тюремну камеру КДБ. Під час допиту він відмовився від пропозиції голови КДБ Владимира Семічастіна підписати лист про розкаяння. Тому був заарештований та засуджений на основі 70 статті Кримінального кодексу РСФСР. Після призначення судом медичного огляду, йому поставлено діагноз – «параноїдальний розвиток особистості» (Рух Опору 188), вирок Григоренко вважав політично мотивованим і сфабрикованим членами Московського політбюро. Він був засуджений до примусового медичного лікування в Ленінграді.

Після відставки Хрущова Григоренко був звільнений 22 квітня 1965 р. як людина, яка одужала від психічної хвороби. Він працював на різноманітних роботах – як охоронець, екскурсовод, водій, будівельник. У 1966 році П. Григоренко приєднався до московських дисидентських кіл, почав читати самовидавні матеріали та навіть приєднався до ініціативи щодо повернення кримських татар на рідні землі. У 1967 році він написав брошуру, де критикував злочини Червоної армії в часах Другої світової війни, яка поширювалася в самвидавчих колах. Крім того, був автором твору, скерованого комуністичним діячам, в якому доводив, що сталінізм був смертельною хворобою для комунізму. Григоренко підтримав демократичний рух в Чехословаччині в 1968 році, агітував за виведення радянських військ з цієї країни, розкритикував існування спеціальних психіатричних клінік, які використовувались як місця покарання дисидентів та політичних інакодумців, а також намагався надати дисидентському рухові більш чіткої організаційної структури.

У тому ж році він брав участь у демонстраціях кримських татар у будівлі ЦК партії, а також збирав для іноземних кореспондентів статистичні дані та іншу корисну інформацію щодо порушення прав кримських татар, після невдалих спроб повернутися на батьківщину з місць виселення. У листопаді 1968 року квартиру генерала обшукали, а ввесь його архів конфіскували. Ігноруючи погрози зі сторони КДБ, Григоренко все-таки вилетів у Ташкент як «народний захисник», де його вкотре арештували та протягом 5-ти місяців утримували в приміщенні КДБ в Узбекистані, опісля знову засудили до примусового медичного лікування в психіатричній лікарні. У тюремному щоденнику Григоренко занотував про факт голодування, яке він розпочав як вияв протесту проти примусового лікування. Його незаконні арешти та інші беззаконня були опубліковані в «Хроніці поточних подій» («Хро́ника теку́щих собы́тий»), російськомовному журналі самвидаву, що нерегулярно видавався у часовому проміжку між 1968 та 1983 роком. У ньому висвітлювалась правозахисна діяльність дисидентів, політичні репресії та радянська каральна система.

Справа Григоренка привернула чималу увагу правозахисної спільноти – татари проводили пікети неподалік в’язниці в Ташкенті, де його утримували, у Москві зібрали сотні підписів на його підтримку, в Норвегії, Італії та Бельгії пройшли акції протесту. Але очікуваного результату не було. П. Григоренко був звільнений лише 24 червня 1974 року, напередодні візиту президента Ніксона в СРСР. Після звільнення Григоренко продовжував боротьбу на користь інших правозахисників (Мустафи Джемілєва), був засновником та членом Московської Гельсінкської групи та Української Гельсінкської групи в 1976 році, а в наступному році написав брошуру, де описував боротьбу цих обох груп з органами КДБ. У 1977 році йому було надано дозвіл на поїздку до США з метою лікування. Там він прожив решту свого життя, невпинно продовжуючи щодо захисту прав людини.

György Gadó was a well-known figure in the democratic opposition. He was a major distributor of samizdat publications. He went to public libraries and archives to offer them samizdat publications, and he took part in running the samizdat shop (or boutique, as it was called in the Hungarian scene) of Gábor Demszky and Róza Hodosán on Bajcsy-Zsilinszky Street. For some periods, he was a co-editor of the samizdat journal Hírmondó, edited by Demszky and Hodosán. He was a co-editor of Demokrata with Jenő Nagy and Tamás Mikes, and editor of Magyar Zsidó [The Hungarian Jew].

Gadó was born in a Jewish middle-class family. Both of his parents were deported in the Second World War, but they were among the few who survived. In the post-war era, members of the family joined the Hungarian Communist Party, and he was raised in this spirit. He started his career as a convinced communist and a more or less loyal cadre of the regime in the 1950s, and he remained a communist until the 1960s. Beginning in 1958, he worked at the archives of the party daily Népszabadság [Freedom of the People], from where he was fired for one of his articles in 1963. He took a position at the Central Statistic Office (KSH), which was kind of a depot for ideologically deviant social scientists and intellectuals. At both places, he had some degree of access to confidential papers of the Hungarian News Agency (MTI). At KSH's library he started to read the foreign press extensively. Furthermore, a friend living in Switzerland got him a subscription to the Neue Zurcher Zeitung (and also paid for it), so Gadó was well informed in foreign affairs. His views changed as a result, and he ceased to be socialist. He left the Worker's Union in 1965 and the Party in 1967. 

1967 was a year of revelations for him: the Six-Day War demonstrated that Jews did not need to accept the role of the victim, but could act as self-confident agents fighting for liberty. For Gadó, helping nurture this sense of confidence and develop a dissident stance towards the Kádár regime were two sides of the same coin. He started to rediscover his Jewish heritage, and as a consequence he came to appreciate the historical role of the middle class in Hungary. He found that the regime's official cult of the proletariat prevented the middle-class from fulfilling its role in contemporary society, so he came to regard socialism as a dead end. In terms of foreign policy, the regime took a pro-Arab, anti-Israeli position, and it represented Israel as the aggressor, which further distanced Gadó from Kádárism. 

He started to produce leaflets using a toy-press made for children in 1970/71. On the leaflets he printed slogans like "The press is lying about Israel!" He also wrote on walls with chalk, and he was arrested for this in 1973. The following year, he was imprisoned for 9 months. The political police never tried to turn him into an agent. Personal circumstances may have played a role in this: Gadó personally knew Sándor Geréb and Pál Hajdú, leaders of the III/III Department at the time, who had been members of the Hungarian Workers' Youth Association (MADISZ) after the Second World War, together with Gadó.   

After he was released, he considered emigrating, but he was not given a passport. It was also difficult for him to get a permanent job: he made his living doing translations. In the early 1980s, he became involved in samizdat production via György Krassó. Once Krassó asked Gadó if he had a copy of Villon in the emigré poet György Faludy's translation, because he wanted to publish it in samizdat. Gadó lent him the book. Through Krassó, he met Demszky, János Kenedi, and János Kis, and he became involved in the activities of the democratic opposition. He published in several organs of the press, including Hírmondó and Beszélő, he produced independent samizdat brochures. In 1986, he allied with Jenő Nagy and Tamás Mikes to launch Demokrata. This organ was supposed to address the less educated strata of society, and it was also radical. They aimed to reach a wider audience than the other samizdat periodicals. 

In 1987, Gadó started his own samizdat journal, Magyar Zsidó [The Hungarian Jew]. It was released in 800-1000 copies. Gábor Demszky provided a typewriter, and Attila János Ötvös printed the journal. Costs were covered by Gadó himself, and it was a more or less self-sustaining investment. In spring 1988, the third issue was confiscated by the police, but György Krassó, who was then already living in exile, mimeographed the copy he had, and sent it to Demszky from London. Demszky then reproduced it in Budapest in multiple copies.

He made his living as a translator and also as a distributor of samizdat materials. He was constantly under surveillance by the political police. After the change of regimes, he became the first legal Hungarian correspondent of Radio Free Europe.

Henryk Gajewski (born 1948) is an artist, a photographer, a film director, a theoretician, and a cultural activist. In the years 1972-1978 he ran the Galeria Remont and subsequently, until 1982, the Post Remont gallery, an experimental arts and education centre open to new trends in culture. Gajewski organised the international festival of performance art, the International Artists’ Meeting (I AM) in 1978, and was one of the main promoters of punk music in Polish People's Republic. Soon after the introduction of martial law, he emigrated to the Netherlands where he lives today.

Gajewski was born in Białystok. As a student of Faculty of Electronics at the Warsaw University of Technology he founded Galeria Remont in the “Riviera” Student Dormitory, which he managed with Andrzej Jórczak and Krzysztof Wojciechowski until 1977. Initially Gajweski conformed with conceptualism, dominant in contemporary art at that time, however he would gradually turn towards sociocultural contexts and conditions of artistic activities. Already in his first exhibition at Remont Gajewski titled Ona (Her) in 1972 he confronted two types of images of women: from the press and popular newspapers and those made by kindergarten and primary school-age children. Two years later Gajewski created Book for Elise (Książka dla Elizy) for his daughter. The work featured blank spaces, which were to be filled in the subsequent years with photographs taken at various locations and in different situations as his daughter grew up. The book itself was meant to circulate among the artists, Gajewski’s friends, in fashion similar to mail art.

Gajewski's fascination with child's imagination manifested itself most significantly in Other Child Book (Inna książka dla dziecka) a project carried out between 1977 and 1981 with participation of 250 artists from 29 countries (i.a. Dick Higgins, Alison Knowles, and Henryk Stażewski). The books that had been sent in were presented in 1979 at the Palace of Culture and Science and in the main hall of Warsaw University of Technology. The aim of the initiative was to create books for children that would instil sensitivity and creativity, thus substituting textbooks, which teach submission and routine. Gajweski organised actions and workshops with children dedicating great attention as to how stimulating creativity can impact and the social reality.

Educational work and activities were just one of many means that Gajewski used in an attempt to escape the ivory tower of modernist art. Others included playing with audience, as in case of the fictitious meeting with Andy Warhol in 1974. Gajewski designed a poster with the image of the creator of pop art, his name, date, and a note: “exhibition opening, meeting”. Also, as a part of the hoax, even a luxury apartment at one of high-profile Warsaw hotels was to be rented for Warhol. Once the audience gathered in large numbers at Galeria Remont at the time indicated on the posters, it turned out the American artist did not arrive. The point of this action was indeed a “meeting” however not with Andy Warhol, but rather with the persons arrived at the venue.

The interpersonal, existential sense of a meeting was highlighted once more in 1978 during the International Artists’ Meeting, abbreviated as “I AM” or “I am”. It was the first review of performance art of such extent in Central and Eastern Europe. It was this event that contributed to the establishment of performance art as an art category as such. Also, thanks to the concert of The Raincoats I AM symbolically introduced punk to Poland, i.e. a first official punk performance, that within a year and half triggered a proliferation of Polish bands, and made Remont a permanent venue for punk events.

Gajewski worked closely with Jan Świdziński and shared his concept of contextual art — an art consisting primarily of communication between persons in various situations and negotiating meanings between different contexts. The communication aspect of art seems to be crucial for Gajewski, which partially explains his interest in punk. Interpersonal art that relied on communication had to transcend institutional frameworks and be in touch with the social transformations’ dynamics. Gajweski perceived punk, with all its vividness, expression, and provocativeness, as an extremely significant manifestation of social life, a popular culture phenomenon, which could not be disregarded. Having avid interest in futurology, he tried to combine artistic praxis with sociological forecasts, which led him to the formulation of the concept of “pre-facts”, i.e.events that cause the occurrences of particular facts in the future. The phenomenon of punk in the late 1970s can be interpreted as a “pre-fact” of the nearing social unrest.

From 1978 to 1981 Remont was probably the most important spot on punk community’s map of Warsaw. It hosted concerts and Sound Clubs (rock, world, reggae, and ska music events), as well as meetings of fans and artists. Gajewski photographed the colourful punk community, shot films with musicians, e.g. Tilt Back in 1980 and Passenger in 1984, published a cassette tape with the recordings of performances during the 1^st Polish New Wave Festival in Kołobrzeg in 1980, and finally, published the PUNK, Post, and Post Remont leaflets and fanzines.

Meanwhile, in 1978, Galleria Remont closed down and was replaced by Post Remont, a centre focused on education and cultural activism, open to new trends, styles, and genres, breaking with a typical profile of a gallery. Punky, experimental Post Remont was an act of defiance both aimed at the world of conceptual art, visibly exhausted in the late 1970s, and at the trivial and idle popular culture offered by entertainment industry. Post Remont hosted presentations of artists’ books, mail art, video art, happenings and performance art. Its activities were interrupted by the introduction of the martial law in December 1981.

Shortly afterwards, at the beginning of the following year Gajewski left for Amsterdam, where he continued his artistic activities. He presented his complicated life story in Identity, a 1985 film addressing the issues of origins, religion, language, and fatherland from the perspective of a Polish immigrant in Amsterdam. “I was born in Bialystok, Poland, the home-town of Ludwik Zamenhof, the creator of the Esperanto language. (Esperanto was designed as an international language.) Since 1982, I have lived in Amsterdam, The Netherlands. Here I communicate with people in English. My children, Eliza and Pierre, write to me in French and I answer them by recording my voice on an audio cassette (I cannot write in French). I was taught Russian for 11 years, as was every educated Polish citizen, but I cannot identify myself with that language. Slowly but surely I am forgetting my mother tongue and, at the same time, my English is too poor for me to adequately express myself. Say hello to Ludwig Wittgenstein, but tell him that besides language there is also FEELING.”

Gajewski continues his career as an artist and a filmmaker. His works were presented at i.a Stedelijk Museum in Amsterdam, Le Centre Pompidou in Paris, The Philadelphia Museum of Art, MACBA in Barcelona, Centraal Museum in Utrecht, and Verzetsmuseum in Amsterdam. Apart from his artistic pursuits, Gajewski runs a tango dance school.

His activities in the 1970s and early 1980s were met with unappreciative and distrustful reactions of the authorities of Polish People's Republic. Gajewski’s wide contacts abroad raised suspicions, while artistic provocations and promotion of punk bands caused distrust. The world of art also displayed disapproval, repulsed with Gajewski’s legitimisation of loud-mouthed punk bands.