COURAGE

Підключення Колекцій

Г. М. Бурлака захистила кандидатську дисертацію в Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України (НАНУ), де зараз працює старшим науковим співробітником та очолює відділ рукописних фондів та текстології. У 1981 році, Бурлака розпочала навчання в Інституті літератури, згодом працювала там на різноманітних посадах. Її керівник, Микола Сиваченко, довгі роки був членом НАНУ та відомим спеціалістом з текстових досліджень після Другої світової війни. Бурлаку попросили висловитись про три колекції архіву Інституту літератури – Василя Стуса, Зіни Геник-Березовської та Михайлини Хомівни Коцюбинської. Це зробили не тільки тому, що вона очолювала відділ, але й через те, що вона особисто знала цих осіб, і могла внести цінні уточнення щодо походження даних збірок, їх вдосконалення і, таким чином, збагатити розуміння явища культурної опозиції у радянській Україні у період посилення репресій у 1960-х і 1970-х роках.

В’ячеслав Чорновіл – журналіст, шістдесятник, правозахисник та член-засновник Української Гельсінкської групи. Вивчав журналістику у Києві, у 1960 році, після кількох спроб, закінчив університет та почав працювати. Після двох років роботи на Львівському телебаченні, Чорновіл повернувся до Києва, подавав документи до аспірантури, але з політичних мотивів не був туди прийнятий. Він вирішив працювати на Дніпровській ГЕС, а згодом у місцевій газеті. У 1963 році разом з Аллою Горською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Cверстюком створив «Клуб творчої молоді» в Києві, беручи активну участь у русі шістдесятників, що стрімко розвивався. Його члени публікували та розповсюджували самвидав, організовували низку літературних та громадських зібрань. У 1965 році В. Чорновіл, І. Дзюба та В. Стус публічно виступили проти арештів, які застосовувались до їхніх соратників. Місцем протесту став київський кінотеатр, що екранізував фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Після цього Чорновола звільнили з роботи, за ним встановили стеження, у нього часто проводили обшуки. Він відмовився давати свідчення проти братів Горинів, назвавши суддів, що розглядали їх справу кримінальними злочинцями, що й призвело до застосування додаткових каральних заходів проти нього.

Після того, як Чорновіл опублікував за кордоном звіт про існуючі в СРСР репресії, його заарештували та в 1967 році засудили до 3-х років трудових таборів. В 1969 році він був амністований і звільнений, після чого одразу відновив свою діяльність, спочатку на підтримку Івана Дзюби, якого цькували через тези, які він виклав у роботі «Інтернаціоналізм чи русифікація», а пізніше за публікацію 5-ти випусків журналу «Український вісник», одного з основних видань самвидаву у радянській Україні, в якому регулярно повідомлялось про порушення прав людини, несправедливі арешти і затримання. Він написав листи до ЦК КПРС на захист історика Валентина Мороза після його арешту в 1970 р. За його ініціативою українські дисиденти створили комітет захисту дослідниці-іммунолога Ніни Строкатої-Караванської, яка теж була арештована цього ж року.

З огляду на його активність та зв’язки з львівськими дисидентами, особливо з Іриною та Ігорем Калинцями, не дивно, що їх усіх знову заарештували під час хвилі арештів, що відбулися 12-14 січня 1972 року. Як відповідь на погрози щодо його дружини та сина Чорновіл оголосив восьмиденне голодування. Суд призначив суворий вирок – 6 років примусових робіт в Мордовії та 3 роки заслання в Якутії. Під час заслання Чорновіл активно спілкувався зі своїми співвітчизниками, особливо з Іриною Стасів-Калинець, з якою він часто обговорював незаконність обсягу роботи, якою щодня обтяжували в’язнів ГУЛАГу. Його живе, доступне та приязне висловлювання є унікальним внеском у розуміння суті радянської кримінальної системи у декадентській фазі, яка гнобила політв’язнів.

У 1985 році Чорновіл повернувся до України. У 1987 році він відновив «Український вісник», у 1988 році працював над розширенням української Гельсінкської групи на національному та міжнародному рівнях. В 1990 році обраний до парламенту, наступного року претендував на посаду президента незалежної України. Будучи депутатом двох скликань парламенту, у 1999 році Чорновіл знову взяв участь у президентських перегонах, проте загинув в автомобільній аварії на Бориспільській трасі за нез’ясованих обставин. 

Олександра Екстер (нар. у м.Білостоку, Польща в 1882 р, померла у Фонтен-Aux-Роза, Париж, Франція в 1949 р.)  художниця та дизайнерка міжнародного значення, яка жила в багатьох столицях Європи: у Києві, Санкт-Петербурзі, Москві, Відні та Парижі. У 1906 році закінчила Школу образотворчого мистецтва в Києві, у 1908 році О. Екстер вийшла заміж і переїхала до Парижа, там вчилася в Академії де ла Гранд-Шомьер. До її кола знайомих входили: Пікассо, Брака, Гійом Аполлінер, Макс Жакоб, а також італійські футуристи Філіппо Марінетті, Джованні Татусеві і Арденго Софісі (з яким вона ділила студію в 1914 році). Протягом 1909-1914 рр., Екстер подорожувала між Парижем, Москвою і Києвом, відіграючи важливу роль в поширенню кубізму і футуризму серед російського авангарду. Вона брала участь у багатьох важливих авангардних виставках в Росії, Україні, Парижі, а також в Міжнародні футуристичні виставці в Римі (1914р.).

В Національному художньому музеї України знаходиться один з найважливіших творів О. Екстер «Міст в Севрі», котрий вона написала в Парижі. Ця картина була глибоко натхнена кубізмом і футуристичними ідеями, оскільки міський пейзаж поміщений в геометричні площини і має пожвавлені різні тони та кольори.

Олександр Фединський працював директором Українського музею-архіву в 1977-1981 роках. Як і його попередник Леонід Бачинський, Фединський був біженцем та емігрантом із Західної України. Прибуття до США з докторською дисертацією дало йому можливість отримати роботу на посаді менеджера на заводі. Він також активно працював над приватною колекцією українських книг та інших друкованих матеріалів. Під його керівництвом УМА продовжувала функціонувати як інституція, що працювала на благо здобуття Україною свободи та для добра місцевої громади, активно зберігаючи спадщину та історію України та українських американців.

Окрім активного придбання періодичних видань, головний внесок Фединського полягав у створенні бібліографічних індексів української преси за межами України, опублікованих УМА. За час свого перебування в УМА було видано дев'ятнадцять показників, а також зібрано більшу частину емігрантської літератури УМА завдяки широкій мережі знайомих Фединського по всьому світу. У 1981 році Фединський подав у відставку з посади директора через поганий стан здоров'я.

Андрій Фединський народився у 1947 році в Інсбруку, Австрія, у таборах для політичних біженців. Коли йому було 8 місяців, родина приїхала до Америки. Його старший брат Джордж народився в Польщі і провів свої підліткові роки у військовій зоні. Молодший брат Петро народився в Пенсильванії після їхньої еміграції до Америки. Коли Андрію було 7 років, сім'я переїхала у Клівленд, штат Огайо, де він навчався в державних школах Клівленду. Згодом він закінчив університет Нотр-Дам зі спеціалізацією англійська та німецька мови. Однією з головних причин, через які Андрій потрапив до Нотр-Дам, було те, що в Інсбруку у 1966-1967 роках він скористався можливістю навчатися ще за однією закордонною програмою навчання.

Після закінчення університету в 1969 році Андрій протягом дев'яти років викладав у державних школах Клівленду. Протягом цього часу він долучився до українського дисидентського руху, Гельсінської спілки та видавництва «Смолоскип», яке публікувало самвидавні матеріали, що були вивезені з Радянського Союзу. Він перекладав українську дисидентську літературу, читав лекції у різних університетах, захищав права людини, і навіть був арештований в Белграді в 1977 році на першій Гельсінській конференції. Щоб привернути увагу до тяжкого становища українських дисидентів, зокрема Миколи Руденка та Олекси Тихого, він та декілька його друзів організували прес-конференцію для країн-учасників, щоб довести їм, що громадяни Радянської України добровільно намагаються допомогти своїй країні реалізувати Гельсінські угоди. Тоді їх заарештували і доставили до суду. Фединського заарештували, посадили на літак і видворили з країни, це було набагато м'якшим покаранням в порівнянні з тими, з якими зіткнулися багато його сучасників. Протягом  1978 року, йому запропонували посаду на Капітолійському пагорбі, щоб працювати письменником і допомагати Бобу Доулю (Bob Dole). Маючи на меті  отримати магістерський ступінь з історії в університеті Джона Керролла повертається до Клівленду, згодом він переїхав до Вашингтона, аби працювати разом з конгресменкою Мері Роуз Окар, яка представляла Клівленд. Будучи старшим асистентом, він працював над важливими для міста Клівленду питаннями, такими як розвиток, транспорт, зовнішня політика, а також українська громада. У 1983 році Фединський брав участь у створенні Комісії Конгресу щодо голодоморів.

Поки Фединський працював на Капітолійському пагорбі, його батько Олександр став директором Українського музею-архіву в Клівленді. Саме в цей час Андрій усвідомив масштаб і цінність цієї колекції. Після смерті батька в 1987 році, Андрій повернувся в Клівленд, щоб доповнити колекцію. Те, що мало статися впродовж одного року, розтягнулося на тридцять. Його начальниця Мері Роуз Окар дозволила йому працювати для неї одну половину дня в районному офісі у Клівленді, а інші півдня – в музеї. Протягом цього періоду Фединський упорядкував колекцію, ремонтував будинок, а також здобув грант від житлового розвитку міста (HUD) на будівництво будівлі для архіву. На даний час Тремонт є одним з головних районів Клівленда, де нерухомість коштує мільйони доларів. Наприклад, зал Українсько-Американської Молодіжної Асоціації був куплений за $ 40,000, а тепер його вартість зросла майже до 2-х мільйонів.

На існуючі спроби перенести Український музей-архів до передмістя, Фединський чинив опір. У цьому він заручився допомогою ряду відданих цій справі людей – помічників, колег, друзів. Всі вони вважали, що українська культура повинна залишатись у поєднанні з центральною частиною міста, де розвивається банківська справа, економіка, політика та культура. Якби музей був перенесений на околиці, це було б схоже на його переїзд до села. За словами Фединського, це було б проблемою історичної площини. Адже Україна була сільським суспільством з процвітаючою аграрною культурою, яка дала чудові результати у вигляді прекрасних ремесл, писанкарства і глибоких традицій. Посилаючись на Миколу Хвильового, який бачив у розвитку міста можливість створити міську українську культуру, Фединський вважав, що присутність архіву в міському середовищі Клівленда є важливою підтримкою для УМА, а подальша його інтеграція в околиці що відроджуються, є однією з стратегічних принципів формування майбутніх проектів і планів.