COURAGE

Підключення Колекцій

Ірина Стасів-Калинець (1940-2012) – поетеса, філолог, учасниця руху шістдесятників та правозахисників Україні. У 1972 році разом з більшістю однодумців була арештована за «антирадянську пропаганду та агітацію». У 1959-1964 роках Стасів-Калинець вивчала слов’янські мови та літературу у Львівському університеті, опісля працювала вчителем та бібліотекарем у місцевій школі. У 1969 році почала викладати українську мову та літературу у Львівському політехнічному інституті. Тоді також опублікувала низку дитячих книг. У результаті «хрущовської відлиги» вона активно зацікавилася розвитком подій у сусідній Угорщині та Чехословаччині, в результаті чого її погляди радикалізувались. У 1970 році вона та дев’ять інших сміливців написали лист, у якому виразили протест проти арешту історика Валентина Мороза, після чого її звільнили з роботи. Наступного року вона разом з чоловіком публічно заявили про підтримку правозахисниці та вченої-іммунолога Ніни Строкатої-Караванської, яку заарештували у 1971 році.

Арештувавши І. Стасів-Калинець у 1972 році, КДБ допитало багатьох її колег-дисидентів та майже 100 її колишніх студентів, з яких лише кілька подали на неї наклеп. Засуджена до 6-ти років позбавлення волі у примусовому трудовому таборі та до 3-х років заслання в далекому Сибіру в селі Ундіно-Посельє Забайкальського краю в Росії (разом з чоловіком Ігорем Калинцем, який був заарештований за подібними звинуваченнями та засуджений до тривалого тюремного ув’язнення). Вирок не був переглянутий на її користь, незважаючи на скарги від її імені, що був він занадто непропорційною відплатою за написання нонконформістської поезії.

Після виходу на волю у 1981 році Калинець повернулася до Львова, де знову почала провадити активне життя та намагалася влаштуватися на роботу, однак безрезультатно. Врешті, після втручання органів КДБ, її все-таки прийняли в обласний центр викладачів, де вона працювала касиром та секретаркою. У 1987 році Стасів-Калинець відігравала активну роль у процесі відродження культурного та громадського життя Львова. У листопаді, разом з чоловіком Ігорем, вони стали співзасновниками української асоціації за незалежну творчу інтелігенцію. Члени асоціації проводили публічні лекції про Василя Стуса, працювали з незалежними культурними журналами, долучилися до створення української гілки "Меморіалу", а також Народного Руху України, що став основною складовою демократичної опозиції у республіці.

Крім цього, І. Стасів-Калинець долучилась до справи відродження Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). У 1988-1989 роках вона – активна  учасниця багатьох мітингів та зборів, які влада вважала несанкціонованими. У результаті її кілька разів затримували. За участь у мітингу 22 січня 1989 року з нагоди відзначення 80-ої річниці декларації незалежності Західно-Української Народної Республіки 1919 року, її взяли під варту та заарештували терміном на 10 днів. Крім цього, у лютому 1989 року, під час візиту Михайла Горбачова до Львова, І. Калинець знову затримали спецслужби.

У 1990 році І. Стасів-Калинець було обрано депутатом Верховної Ради України. У травні 1990 року вона стала керівником Львівського обласного управління освіти, відігравши ключову роль в процесі реформування освіти. У 1992-1994 роках Стасів-Калинець очолювала парламентський підкомітет з питань освіти. Вона відігравала важливу роль у створенні музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» аж до смерті в 2012 році.

Дмитро Стус – син дисидента-поета Василя Стуса, якого «драконівська система» засудила до виправних робіт та заслання, через що він, у значній мірі, був відсутній у житті свого сина, за винятком спілкування через листування. Дмитро захистив кандидатську дисертацію з філології в Київському університеті ім. Т. Шевченка, написав монографію про свого батька та продовжив успішну письменницьку кар’єру. Разом зі своєю матір’ю Валентиною Попелюх, Стус у 1991 році подарував основну частину творінь свого батька Інститутові літератури ім. Шевченка НАНУ, завдяки чому з’явилася можливість опублікувати багато невідомих та маловідомих віршів, листів, перекладів та прози.

Василь Стус народився у 1938 році у селі Рахнівка, Гайсинського району Вінницької області, а наступного року переїхав зі своєю сім’єю до Сталіно (нині Донецьк). Свої учнівські роки провів у Донецьку, згодом вивчав історію та філологію у Донецькому державному університеті. В 1959 році викладав українську мову в селі Таужне Гайворонського району Кіровоградської області. Опісля відбув дворічну службу в армії. Після демобілізації, В. Стус працював вчителем української мови в середній школі №23  міста Горлівка на Донеччині. У 1963 році вступив до аспірантури  Інституту літератури імені Тараса Шевченка у Києві. Ця подія стала поворотною в його подальшому особистому житті, адже тоді Стус вийшов на літературну сцену, а участь у русі шістдесятників перетворила скромного поета на справжнього політичного діяча.

Разом з В’ячеславом Чорноволом та Іваном Дзюбою, Стус виступив проти свавільних арештів художників, письменників та правозахисників, які, після завершення епохи пост-хрущовської відлиги у 1964-1965 роках, почали застосовуватись до інтелігенції. Як платформу для вияву загального обурення правозахисники використали момент презентації  фільму Сергія Параджанова у Києві під назвою «Тіні забутих предків», що був знятий за  мотивами роману українського письменника Михайла Коцюбинського. Спочатку в кінотеатрі виступив Дзюба, засудивши арешти, але КДБ не дозволило йому закінчити промову. Представники спецслужб прогнали його зі сцени та ввімкнули сирени з метою заглушити його голос. За словами присутньої там Надії Світличної, тоді Стус підвівся і закричав: «Усі, хто проти тиранії, піднімайся!». Лише декілька людей з сотень присутніх встали, і заплатили за це високу ціну. Філолог Юрій Бадзьо та літературознавець Михайлина  Коцюбинська були позбавлені членства у партії. Бадзя звільнили з роботи, а згодом у 1979 р. ув’язнили за його твір "Право жити", а кар’єру талановитої літературознавиці та перекладачки Коцюбинської спіткав крах. У своїх спогадах Коцюбинська яскраво описує цей епізод, зазначивши, що коли Стус сів на місце, його трясло з обурення, а вона в той момент зрозуміла, як нестерпно ніжна душа поета почувається у цій суворій реальності. Насправді те, що вирізняло Стуса серед багатьох інших, стало джерелом його інтелектуального спротиву радянському режиму. Ця непримиренність випливала з його глибоких принципів, і, незважаючи на його лагідну вдачу, була джерелом неймовірного спротиву у вирі байдужості багатьох радянських громадян.

За участь у цьому протесті, Стуса було звільнено з Інституту літератури в Києві, він безрезультатно намагався публікуватись в офіційних друкованих виданнях. Збірки В. Стуса «Круговерть» та «Зимові Дерева» радянська цензура затаврувала, хоча в цілому вони отримали позитивні відгуки від його колег – поета Івана Драча і літературного критика Євгена Адельгейма. Обидві збірки були видані неофіційно і поширювались підпільно. Факт публікації «Зимових Дерев» в Брюсселі в 1970 році був використаний як додатковий аргумент вини під час судового процесу Стуса, що проходив у січні-вересні 1972 року. Протягом судового процесу, Стуса ув’язнювали в камері, у приміщенні КДБ, що знаходилося на вулиці Володимирській в Києві. Там він і написав «Час творчості». Тотальна ізоляція не придушила творчості Стуса, а навпаки визволила її. Це було однією з причин, чому системі не вдалось зламати поета.

Стуса засудили до 5-ти років каторги і 3-ох років вигнання, які він провів у Мордовії та селищі імені Матросова Магаданської області. Коли в 1979 році термін заслання закінчився, Стус повернувся до Києва і негайно взявся працювати у справі захисту членів Української Гельсінкської групи, яких влада почала переслідувати. У травні 1980 р. його знову заарештували, цього разу до вироку – 10 років трудових робіт та 5 років заслання, які він відбув у Пермі-36, у примусовому трудовому таборі для політв’язнів. Поет влаштовував голодування на знак протесту проти знущань табірної адміністрації, саме тоді він зміг записати і передати на волю чимало своїх віршів.

В інтерв’ю з кількома членами Харківської правозахисної групи (ХПГ) у 1999 році вірменський політв’язень Паруйр Айрікян, який теж відбув два вироки в Пермі, нагадав, що і Чорновіл, і Стус поводилися так, наче вони не були ув’язненими в концентраційному таборі. Вони жили заради літератури, мистецтва та української історії. Айрікян зазначив, що українські товариші Стуса навмисно перестерігали його від банальних протестів проти знущань у таборі, часом переконуючи його, аби він не писав петицій, бо його поезія говорить сама за себе.

Айрікян описує Стуса як особу, яка зберегла людяність, не вдаючись до насильства навіть під час вияву агресії зі сторони інших ув’язнених. Після конфіскації його рукописів, Айрікян організував голодування, вимагаючи, щоб ці рукописи назад повернули Стусові. Адміністрація табору віддала поетові майже 100 рукописів, які у нього вилучила. Таке рішення було мотивоване потребою зменшення градусу протестного впливу Стуса на інших увязнених, що могло б перерости у повстання. Проте остання збірка віршів Стуса, написаних верлібром, "Птах душі" – близько 300 віршів, була знищена в Кучинському концтаборі.

Потужна сила популярності Стуса, що поширювався на еміграції, а також на дисидентські кола, включаючи когорту радянських в’язнів, які під його прикладом об’єднувалися. Проте на загал у радянському Союзі про Стуса не знали аж до кінця 80-х років, коли політика гласності та перебудови підняла завісу на придушене недавнє минуле. В інтерв’ю з Михайлиною Коцюбинською директор ХПГ Євген Захаров зізнався, він вперше почув про Стуса в 1988 році, коли йому потрапила у руки збірка, яка була видана за межами Радянського Союзу. Захаров був шокований, наскільки поезія Стуса формувала недавнє минуле, яке тотально контролювалось в радянській Україні.

28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Поет помер в ніч на 4 вересня за нез’ясованих обставин. Стуса поховали у Пермі, у 1989 році його останки перевезли в Україну. Тепер його прах покоїться на Байковому кладовищі у Києві.

Євген Сверстюк – есеїст, історик літератури, письменник, філософ, психолог і президент Українського ПЕН-клубу. Він був одним з найактивніших членів Клубу Творчої Молоді в Україні (заснований у 1960 році) разом з багатьма іншими відомими шістдесятниками такими як Алла Горська, Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус, Людмила Семикіна та Галина Севрук.

В 1965 році захистив дипломну роботу в Інституті психології в Києві та Одеському університеті, де отримав ступінь кандидата наук. Опісля Сверстюк працював викладачем у Тернопільській області та Полтавському педагогічному інституті, публікуючи у той час статті та рецензії в радянських літературних періодичних виданнях. Через критику русифікації та інших несправедливих дій, Сверстюк був занесений владою до чорного списку і звільнений у 1965 році з роботи в Київському педагогічному інституті. Незважаючи на це, Сверстюк був письменником який плідно працював, його тексти публікували у самвидаві та емігрантські періодичні видання. Сверстюк був автором одного з найпопулярніших і основних самвидавських текстів, написаних для закордону: «З приводу процесу над Погружальським». Разом з Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Дзюбою та Віктором Некрасовим  написав відкритий лист з критикою цькування режимом журналіста В’ячеслава Чорновола. Сверстюк також підписав «лист 139», надісланий Генеральному секретарю Леоніду Брежнєву в квітні 1968 року, як вияв  протесту проти судових засідань над молодиими українськими художниками.

Євген Сверстюк був звільнений з роботи в Українському ботанічному журналі в грудні 1970 року за промову на похороні Алли Горської. Як і багато його друзів і колег, Сверстюка заарештували під час спецоперації, проведеної в середині січня 1972 року. Засуджений київським судом на сім років каторги в таборі Пермь-36 і на п'ять років заслання в Бурятській АССР, що в Сибіру. Після звільнення у 1983 році, він повернувся до Києва, де влаштувався на роботу столярем, проте невдовзі втратив цю роботу після поїздки до Москви, де зустрічався з іншими дисидентами в посольстві США. Євген Сверстюк був правозахисником до останніх днів свого життя, приєднавшись до дисидентів та демонстрантів на протестах Євромайдану, які спалахнули взимку 2013-2014 років. Це було за кілька місяців до його смерті в грудні 2014 року.

Надія Світлична є однією із засновниць Музею Шістдесятництва у Києві, який відкрився в 2012 році. Вона була активним членом руху шістдесятників, правозахисником, членом Української Гельсінкської групи та відомим вчителем української мови. Світлична народилася в Луганській області, отримала освіту в Харкові, викладала українську мову, а згодом стала директором школи для працюючої молоді в місті Боково-Антрацит. У 1963 році Світлична переїхала до Києва й аж до арешту у 1972 році, працювала редактором у видавничому відділі республіканського сільськогосподарського технікуму, у видавництві «Радянська школа», перекладачем з російської в журналах «Легка промисловість» і «Деревообробна промисловість», науковим співробітником Інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в київському мікрорайоні Дарниця, а з 1968 р. до арешту в 1972 р. завідувала профспілковою бібліотекою в Київському холодокомбінаті № 2. (Як і більшість її друзів-шістдесятників, вона була змушена часто змінювати місце роботи – звільняли за прізвище після першого арешту брата Івана, та й взагалі свідомі україномовні українці вважалися незручними і небезпечними для влади). У Києві вона заприятелювала з художницею Алою Горською та давала їй уроки  української мови. Разом вони почали досліджувати народні традиції та релігійні свята. Надія була активною розповсюджувачкою самвидаву, редагувала та передруковувала на друкарській машинці твори В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, заборонену поезію Василя Симоненка та Василя Стуса, а також спогади Данила Шумука.

Після того, як Світлична побувала на зібранні перед пам’ятником Тараса Шевченка 22 травня 1967 р., нею зацікавилось КДБ. Спільно з Іваном Дзюбою, Ліною Костенко та Іваном Світличним вони написали лист, який містив обурення з приводу арешту В’ячеслава Чорновола в 1967 році. Вона також була присутня на його судових слуханнях. В 1970 році разом з Євгеном Сверстюком вони знайшли мертве тіло Алли Горської у підвалі дому її свекра, організували похорон та піклувались місцем поховання Горської на кладовищі.

Після хвилі арештів у 1972 р. Світличну практично щодня викликали до КДБ, аби проводити допити стосовно діяльності її брата. Провівши обшуки в помешканні Надії, представники спецслужб виявили там 1800 примірників самвидаву, за що її заарештували. Сина Надії було доставлено до дитячого будинку, але завдяки старанням її брата, дитину за якийсь час віддали на виховання до бабусі, що мешкала в Луганській області. Провівши майже рік в камері на двох на другому поверсі слідчої тюрми КДБ, Світлична була засуджена київським судом до 4-х років примусової праці в таборі ЖХ-385/3-4. Покарання відбувала разом з іншими відомими жінками-шістдесятницями – К. Зарицькою, І. Сеник, І. Калинець та Н. Строкатою. Під час ув’язнення вони організували акції протестів у таборі та влаштовували голодні страйки. Для того, щоб прикрасити свою тюремну форму та відзначити свою приналежність до українських політичних в'язнів, вони спільно вишивали комірці, за що були покарані.

Світлична була звільнена у 1976 році, однак її позбавили прописки. Вона не змогла знайти роботу, проживаючи у той час разом з двома своїми синами у братової. Їй постійно загрожували арешти. Ці обмеження спонукали її написати листа до ЦК Компартії України з метою відмови від радянського громадянства. У листі вона зазначила: «що для неї нестерпно бути громадянином найбільшого у світі концентраційного табору». Викликаючи її як свідка у судовому процесі над М. Матусевичем та М. Мариновичем, представники органів КДБ зробили висновок, що Світлична «використала наданий їй час в суді для того, аби поширювати антирадянську агітацію та пропаганду».

Ймовірно, саме це переконало владу дозволити Світличній та її синам виїхати до Сполучених Штатів Америки, де вона продовжила бути активною учасницею антирадянського опозиційного руху. Н. Світлична регулярно дописувала в журналах, в яких публікувались документальні свідчення про репресії в Україні, була автором і ведучою радіопередачі під назвою «Надія», де висвітлювала життя і діяльність «героїв» її епохи: Заливахи, Горської, Стуса, Світличного, Сверстюка, Чорновола. Вона виступала перед Конгресом, а після проголошення незалежності України доклала чимало зусиль для створення музею, який, на жаль, не відкрився до моменту її смерті в 2006 році.