COURAGE

Підключення Колекцій

За ініціативи Надії Світличної та Миколи Плахотнюка відразу після незалежності 1991 року, створено громадську організацію під назвою «Музей Шістдесятництва» з чітким наміром збирати матеріали, які в кінцевому підсумку будуть представлені в музеї-архіві. Члени НДО, чимало з яких були шістдесятниками, почали збір матеріалів про видатних членів руху. Світлична пообіцяла відправити свій громісткий архів до музею, а Плахотнюк почав збирати матеріали в Києві та в інших містах України. М. Плахотнюк очолив організацію з моменту відкриття музею в 2012 році аж до своєї смерті в 2015 році. Інші шістдесятники на різних етапах були залучені до розвитку проекту, серед них: Галина Возна-Кушнір, яка коротко очолювала НДО перед тим, як передати кермо влади Плахотнюку. Вона та багато інших шістдесятників пожертвували самвидавчі матеріали, володіючи копіями текстів, які поширювались в тому часі в Україні. Матеріали збігаються, однак в музеї збереглося багато дублікатів, адже вони друкувалися на різних друкарських машинах, кожен з творців трохи імпровізував, тому органи КДБ точно знали, хто й які матеріали друкував.

На початку 1990-х рр. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка почав активно колекціонувати матеріали про письменників, які виїхали з України до 1941 року, ще більшою мірою колекції осіб, які після війни проживали за кордоном поза межами Радянського Союзу. Серед найцінніших та найбільших колекцій – архіви Олександра Олеся та Олега Ольжича, які охоплюють понад 4000 та 900 позицій відповідно.

Як зазначають автори статті з 2015 р., яка присвячена формуванню колекції, Галина Бурлака та Алла Ріпенко, ці два архіви прибули разом, проте мають унікальну історію. Після смерті Олександра Олеся (відомого як Олександр Кандиба) і його сина Олега Ольжича в 1944 році, Віра Іванівна Олесь, дружина і мати Олександра і Олега, перейшла на посаду керівника цих архівів. Пізніше документами та рукописами опікувались Оксана Космач-Шимановська, Людмила Красковська та Степан Сірополко. Нарешті, всі ці матеріали були об'єднані і передані відомій чеській українознавиці  Зіні Геник-Березовській, яка зберігала ці матеріали до смерті в 1991 році. Два роки після цього Марко Березовський виконав побажання матері і повернув емігрантські архіви Олександра Олеся в Україну. З допомогою посла України в Чехії Романа Лубківського Березовський передав архів Олександра Олеся Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка в Києві, де він зберігається як окрема збірка. Михайлина Коцюбинська також була залучена до цього процесу, як близька товаришка Геник-Березовської та інших колег-літературознавців.

Вміст архіву Олександра Олеся вражає глибиною, масштабністю та різноманітністю матеріалів. Бурлака і Ріпенко відзначають, що існує близько 300 неопублікованих віршів, а також дві збірки сатиричного характеру, п’ять  драм, дитячі вірші і оповідання, а також роздуми про творчий процес. Його кореспонденція настільки багата, що представляє епістолярну панораму культурного життя на еміграції. До неї увійшли листи державних діячів Михайла Грушевського, Павла Христука, Володимира Винниченка, Дмитра Дорошенка, Микити Шаповала та інших. Листи від Олеся до інших є нечастими, однак ті, що адресовані дружині й синові досить примітні. Поет покинув Україну в лютому 1919 року в рамках дипломатичної місії, а дружина і син не змогли виїхати з цього «комуністичного раю» до січня 1923 року. Тому листи Олеся до них були наповнені докладними історіями, сатиричними коментарями, а також більш особистими одкровеннями, сформованими в умовах взаємної поваги та розуміння. На щастя, відповіді на ці листи теж були збережені, що й сформувало рідкісну колекцію сімейних листів. Вчені працювали над цими матеріалами, опублікувавши два томи листів О. Олеся з часів еміграції, проте Інститут потребує коштів, необхідних для публікації усіх цих сімейних листів.

Колекція Зіна Геник-Березовської була поетапно передана з Праги до Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка в м. Києві. Процес був розпочатий у 1993 році, через два роки після її смерті. У 1995 році її син Марко подарував понад 800 листів, надісланих з України його матері, більшість з яких було написано в період 1964-1990 років. Серед її кореспондентів були видатні діячі культури України та відомі учасники руху шістдесятників: Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк та її дорога подруга Михайлина Хомівна Коцюбинська. Всі вони долучились до організації передачі документів Геник-Березовської до Києва, провівши каталогізацію після їх отримання.

800 листів цієї збірки є великим здобутком, який Коцюбинська назвала «епістолярною панорамою 1960-х років», яка засвідчує реакцію її друзів і колег на пост-хрущовські гоніння культурної та національної еліти – не тільки в Україні, а й у сусідній Чехословаччині. Ці листи містять оцінку і сприйняття військової інтервенції Радянського Союзу під час Празької весни 1968 року. Український письменник Іван Дзюба згадує, що обговорював ці події з Геник-Березовською в Києві в той  день, коли радянська влада послала танки до Праги. Українці та чехи тоді зрозуміли, що це остаточна поразка «соціалізму з людським обличчям» Олександра Дубчека. Євген Сверстюк у своїх спогадах зауважив, що українські шістдесятники були учасниками реформ Дубчека і позитивно сприйняли ідею просування до демократичного соціалізму. Через особисте листування між українцями в Україні та українськими емігрантами у Празі, які були громадянами Чехословаччини, становить унікальність колекції Геник-Березовської, у якій підкреслюється важливість транснаціональних зв'язків заради підтримки опозиційного руху.

Деякі з цих листів Коцюбинська включила у додатки до книги «Зафіксоване і нетлінне», в якому покликається на погляди Олександра Герцена щодо важливості листів. У книзі вона розглядає листи як художнє явище, а також як багатогранність посередника з особливими характеристиками та «ароматом». В інтерв'ю газеті «День» Коцюбинська згадує про обмін між двома українськими письменниками модерністами для кращого пояснення її підходу до цієї епістолярної спадщини. «Неначе пісні Ваші листи грали голосно», – написала Ольга Кобилянська Василю Стефанику, «поміж двома аркушами паперу ви захоплюєте цілий всесвіт, світ вашої душі, і відсилаєте його мені». Крім цього вона додала, що ці листи дали їй можливість побачити феномен шістдесятників, їхніх попередників та наступників з середини, дозволяючи «розуміти ці цифри як реальних людей, спростовувати міфи, які їх оточують, і навпаки, перешкоджати їхній канонізації».