Надія Світлична є однією із засновниць Музею Шістдесятництва у Києві, який відкрився в 2012 році. Вона була активним членом руху шістдесятників, правозахисником, членом Української Гельсінкської групи та відомим вчителем української мови. Світлична народилася в Луганській області, отримала освіту в Харкові, викладала українську мову, а згодом стала директором школи для працюючої молоді в місті Боково-Антрацит. У 1963 році Світлична переїхала до Києва й аж до арешту у 1972 році, працювала редактором у видавничому відділі республіканського сільськогосподарського технікуму, у видавництві «Радянська школа», перекладачем з російської в журналах «Легка промисловість» і «Деревообробна промисловість», науковим співробітником Інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в київському мікрорайоні Дарниця, а з 1968 р. до арешту в 1972 р. завідувала профспілковою бібліотекою в Київському холодокомбінаті № 2. (Як і більшість її друзів-шістдесятників, вона була змушена часто змінювати місце роботи – звільняли за прізвище після першого арешту брата Івана, та й взагалі свідомі україномовні українці вважалися незручними і небезпечними для влади). У Києві вона заприятелювала з художницею Алою Горською та давала їй уроки  української мови. Разом вони почали досліджувати народні традиції та релігійні свята. Надія була активною розповсюджувачкою самвидаву, редагувала та передруковувала на друкарській машинці твори В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, заборонену поезію Василя Симоненка та Василя Стуса, а також спогади Данила Шумука.

Після того, як Світлична побувала на зібранні перед пам’ятником Тараса Шевченка 22 травня 1967 р., нею зацікавилось КДБ. Спільно з Іваном Дзюбою, Ліною Костенко та Іваном Світличним вони написали лист, який містив обурення з приводу арешту В’ячеслава Чорновола в 1967 році. Вона також була присутня на його судових слуханнях. В 1970 році разом з Євгеном Сверстюком вони знайшли мертве тіло Алли Горської у підвалі дому її свекра, організували похорон та піклувались місцем поховання Горської на кладовищі.

Після хвилі арештів у 1972 р. Світличну практично щодня викликали до КДБ, аби проводити допити стосовно діяльності її брата. Провівши обшуки в помешканні Надії, представники спецслужб виявили там 1800 примірників самвидаву, за що її заарештували. Сина Надії було доставлено до дитячого будинку, але завдяки старанням її брата, дитину за якийсь час віддали на виховання до бабусі, що мешкала в Луганській області. Провівши майже рік в камері на двох на другому поверсі слідчої тюрми КДБ, Світлична була засуджена київським судом до 4-х років примусової праці в таборі ЖХ-385/3-4. Покарання відбувала разом з іншими відомими жінками-шістдесятницями – К. Зарицькою, І. Сеник, І. Калинець та Н. Строкатою. Під час ув’язнення вони організували акції протестів у таборі та влаштовували голодні страйки. Для того, щоб прикрасити свою тюремну форму та відзначити свою приналежність до українських політичних в'язнів, вони спільно вишивали комірці, за що були покарані.

Світлична була звільнена у 1976 році, однак її позбавили прописки. Вона не змогла знайти роботу, проживаючи у той час разом з двома своїми синами у братової. Їй постійно загрожували арешти. Ці обмеження спонукали її написати листа до ЦК Компартії України з метою відмови від радянського громадянства. У листі вона зазначила: «що для неї нестерпно бути громадянином найбільшого у світі концентраційного табору». Викликаючи її як свідка у судовому процесі над М. Матусевичем та М. Мариновичем, представники органів КДБ зробили висновок, що Світлична «використала наданий їй час в суді для того, аби поширювати антирадянську агітацію та пропаганду».

Ймовірно, саме це переконало владу дозволити Світличній та її синам виїхати до Сполучених Штатів Америки, де вона продовжила бути активною учасницею антирадянського опозиційного руху. Н. Світлична регулярно дописувала в журналах, в яких публікувались документальні свідчення про репресії в Україні, була автором і ведучою радіопередачі під назвою «Надія», де висвітлювала життя і діяльність «героїв» її епохи: Заливахи, Горської, Стуса, Світличного, Сверстюка, Чорновола. Вона виступала перед Конгресом, а після проголошення незалежності України доклала чимало зусиль для створення музею, який, на жаль, не відкрився до моменту її смерті в 2006 році.