В’ячеслав Чорновіл – журналіст, шістдесятник, правозахисник та член-засновник Української Гельсінкської групи. Вивчав журналістику у Києві, у 1960 році, після кількох спроб, закінчив університет та почав працювати. Після двох років роботи на Львівському телебаченні, Чорновіл повернувся до Києва, подавав документи до аспірантури, але з політичних мотивів не був туди прийнятий. Він вирішив працювати на Дніпровській ГЕС, а згодом у місцевій газеті. У 1963 році разом з Аллою Горською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Cверстюком створив «Клуб творчої молоді» в Києві, беручи активну участь у русі шістдесятників, що стрімко розвивався. Його члени публікували та розповсюджували самвидав, організовували низку літературних та громадських зібрань. У 1965 році В. Чорновіл, І. Дзюба та В. Стус публічно виступили проти арештів, які застосовувались до їхніх соратників. Місцем протесту став київський кінотеатр, що екранізував фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Після цього Чорновола звільнили з роботи, за ним встановили стеження, у нього часто проводили обшуки. Він відмовився давати свідчення проти братів Горинів, назвавши суддів, що розглядали їх справу кримінальними злочинцями, що й призвело до застосування додаткових каральних заходів проти нього.

Після того, як Чорновіл опублікував за кордоном звіт про існуючі в СРСР репресії, його заарештували та в 1967 році засудили до 3-х років трудових таборів. В 1969 році він був амністований і звільнений, після чого одразу відновив свою діяльність, спочатку на підтримку Івана Дзюби, якого цькували через тези, які він виклав у роботі «Інтернаціоналізм чи русифікація», а пізніше за публікацію 5-ти випусків журналу «Український вісник», одного з основних видань самвидаву у радянській Україні, в якому регулярно повідомлялось про порушення прав людини, несправедливі арешти і затримання. Він написав листи до ЦК КПРС на захист історика Валентина Мороза після його арешту в 1970 р. За його ініціативою українські дисиденти створили комітет захисту дослідниці-іммунолога Ніни Строкатої-Караванської, яка теж була арештована цього ж року.

З огляду на його активність та зв’язки з львівськими дисидентами, особливо з Іриною та Ігорем Калинцями, не дивно, що їх усіх знову заарештували під час хвилі арештів, що відбулися 12-14 січня 1972 року. Як відповідь на погрози щодо його дружини та сина Чорновіл оголосив восьмиденне голодування. Суд призначив суворий вирок – 6 років примусових робіт в Мордовії та 3 роки заслання в Якутії. Під час заслання Чорновіл активно спілкувався зі своїми співвітчизниками, особливо з Іриною Стасів-Калинець, з якою він часто обговорював незаконність обсягу роботи, якою щодня обтяжували в’язнів ГУЛАГу. Його живе, доступне та приязне висловлювання є унікальним внеском у розуміння суті радянської кримінальної системи у декадентській фазі, яка гнобила політв’язнів.

У 1985 році Чорновіл повернувся до України. У 1987 році він відновив «Український вісник», у 1988 році працював над розширенням української Гельсінкської групи на національному та міжнародному рівнях. В 1990 році обраний до парламенту, наступного року претендував на посаду президента незалежної України. Будучи депутатом двох скликань парламенту, у 1999 році Чорновіл знову взяв участь у президентських перегонах, проте загинув в автомобільній аварії на Бориспільській трасі за нез’ясованих обставин.