П. Г. Григоренко народився в селі Борисівка в 1907 році (нині воно розташоване у Приморському районі Запорізької області), а помер в 1987 році в Нью-Йорку. Він був генерал-майором Радянської Армії, в 1961 році здобув наукову ступінь доктора військових наук. Григоренко був членом-засновником як української, так і московської гельсинських груп в 1976 році, був двічі направлений на примусове лікування до психіатричних клінік в 1964-1965 та 1969-1974 роках.

У 1920-х роках Григоренко був комсомольським активістом, якого проковтнула радянська кримінальна система через інакодумство. Його погляди по суті ідеологічно узгоджувалися з основоположними принципами Радянського Союзу, але суперечили політиці «закручування гайок», яка здійснювалася після усунення Хрущова з посади генерального секретаря. Григоренко розпочав свою кар’єру в армії, навчався у Військово-інженерній академії імені Куйбишева і навіть займав керівні посади в Білорусі в 1934-1937 роках. Його військова служба під час Другої світової війни проходила на Далекому Сході, він брав участь у боях на Халхин-Холі в 1939 році. Був двічі поранений. Після війни, 1945-1961 роках, Григоренко викладав у військовій академії. Захистив докторську дисертацію та написав 83 наукові роботи на тему військової стратегії, історії та теорії кібернетики.

Після ХІІ з’їзду партії Григоренко почав критично відкликатися про політичну систему Радянського Союзу та обговорювати ступінь її відхилення від ленінських ідеалів. Він відкрито поширював свої ідеї у військовій академії, а також на партійних конференціях у Москві, закликаючи до демократизації політичного процесу. Одразу після цього його було позбавлено можливості виступати на партійних конференціях через «політичну незрілість», заборонено викладати в академії. Григоренко отримав серйозну догану від партапарату та був відправлений у далекосхідний військовий округ для несення служби в місті Уссурійськ. Проводячи відпустку в Москві у 1962 році він заснував підпільну організацію під назвою «Союз для боротьби за відновлення ленінізму», під егідою якого він опублікував ряд критичних зауважень щодо бюрократії в Радянському союзі та його кримінальної системи, а також жорстокі придушення протестів у Ново-Черкаську, Теміртау та Тбілісі. Затримання Григоренка було лише питанням часу (це сталося в аеропорту Хабаровська 1 лютого 1964 р.). Його відвезли до Москви і кинули в тюремну камеру КДБ. Під час допиту він відмовився від пропозиції голови КДБ Владимира Семічастіна підписати лист про розкаяння. Тому був заарештований та засуджений на основі 70 статті Кримінального кодексу РСФСР. Після призначення судом медичного огляду, йому поставлено діагноз – «параноїдальний розвиток особистості» (Рух Опору 188), вирок Григоренко вважав політично мотивованим і сфабрикованим членами Московського політбюро. Він був засуджений до примусового медичного лікування в Ленінграді.

Після відставки Хрущова Григоренко був звільнений 22 квітня 1965 р. як людина, яка одужала від психічної хвороби. Він працював на різноманітних роботах – як охоронець, екскурсовод, водій, будівельник. У 1966 році П. Григоренко приєднався до московських дисидентських кіл, почав читати самовидавні матеріали та навіть приєднався до ініціативи щодо повернення кримських татар на рідні землі. У 1967 році він написав брошуру, де критикував злочини Червоної армії в часах Другої світової війни, яка поширювалася в самвидавчих колах. Крім того, був автором твору, скерованого комуністичним діячам, в якому доводив, що сталінізм був смертельною хворобою для комунізму. Григоренко підтримав демократичний рух в Чехословаччині в 1968 році, агітував за виведення радянських військ з цієї країни, розкритикував існування спеціальних психіатричних клінік, які використовувались як місця покарання дисидентів та політичних інакодумців, а також намагався надати дисидентському рухові більш чіткої організаційної структури.

У тому ж році він брав участь у демонстраціях кримських татар у будівлі ЦК партії, а також збирав для іноземних кореспондентів статистичні дані та іншу корисну інформацію щодо порушення прав кримських татар, після невдалих спроб повернутися на батьківщину з місць виселення. У листопаді 1968 року квартиру генерала обшукали, а ввесь його архів конфіскували. Ігноруючи погрози зі сторони КДБ, Григоренко все-таки вилетів у Ташкент як «народний захисник», де його вкотре арештували та протягом 5-ти місяців утримували в приміщенні КДБ в Узбекистані, опісля знову засудили до примусового медичного лікування в психіатричній лікарні. У тюремному щоденнику Григоренко занотував про факт голодування, яке він розпочав як вияв протесту проти примусового лікування. Його незаконні арешти та інші беззаконня були опубліковані в «Хроніці поточних подій» («Хро́ника теку́щих собы́тий»), російськомовному журналі самвидаву, що нерегулярно видавався у часовому проміжку між 1968 та 1983 роком. У ньому висвітлювалась правозахисна діяльність дисидентів, політичні репресії та радянська каральна система.

Справа Григоренка привернула чималу увагу правозахисної спільноти – татари проводили пікети неподалік в’язниці в Ташкенті, де його утримували, у Москві зібрали сотні підписів на його підтримку, в Норвегії, Італії та Бельгії пройшли акції протесту. Але очікуваного результату не було. П. Григоренко був звільнений лише 24 червня 1974 року, напередодні візиту президента Ніксона в СРСР. Після звільнення Григоренко продовжував боротьбу на користь інших правозахисників (Мустафи Джемілєва), був засновником та членом Московської Гельсінкської групи та Української Гельсінкської групи в 1976 році, а в наступному році написав брошуру, де описував боротьбу цих обох груп з органами КДБ. У 1977 році йому було надано дозвіл на поїздку до США з метою лікування. Там він прожив решту свого життя, невпинно продовжуючи щодо захисту прав людини.