Опанас Заливаха народився у 1925 році, в селі Гусинці Куп’янського району, неподалік Харкова (Україна). Його сім’я врятувалась від голоду, що панував в українському селі 1932-1933 рр., втечею на Далекий Схід. Навчався в Іркутську, пішов у середню школу в Ленінграді, був евакуйований до Самарканду під час Другої світової війни. Повернувся до Ленінграда в 1946 році з метою відновити навчання в Радянській академії мистецтв. На другому курсі отримав догану за те, що його «поведінка не відповідає радянському студенту», відтак був виключений з числа студентів. Це ще більше кристалізувало у Заливахи невдоволення радянським режимом, яке сформувалося з дитинства та ранньої молодості. Перед тим, переїхав до Калінінграду, де працював на різних роботах. Лише в 1955 році йому дозволили поновити навчання в Радянській академії мистецтв, яку вдалось закінчити в 1960 році.

Мистецька праця Заливахи в гуцульській Косівщині, що на Івано-Франківщині у 1957 році була для його неспокійнотворчої душі відновленням сил, тому мала значний вплив на його творчість та формування світогляду митця. Після закінчення навчання в 1961 році Опанас короткий час працював в арт-фонді в Тюмені, потім повернувся до України, приєднавшись до спілки художників в Івано-Франківську. Восени 1962 року він ближче познайомився з культурнним осередком київської інтелігенції, почав відвідувати збори, що їх організовував Київський клуб творчої молоді, і це стало початком його активної участі в русі національно-культурного відродження. Він заприятелював зі І. Світличним, М. Коцюбинською, М. і Б. Горинями, В. Чорноволом та О. Антонів, які допомагали йому збагнути «суть московського імперіалізму» (Рух Опору в Україні, с. 264). У 1964 році разом з А. Горською, Л. Семикіною, Х. Зубченко та Г. Севрук. Був співавтором вітражу під назвою «Шевченко. Мати» в Київському університеті з нагоди святкування 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Вражаючий, запеклий Шевченко стоїть зі піднятим правим кулаком, тримаючи на лівій руці жінку-символ України, знедолену і скривджену радянською владою. 

Зображення вітражу при вході в Музей шістдесятництва – це зображення єдиного збереженого ескізу цього твору, тобто малюнок на картоні. Вітраж був замовлений групі художників адміністрацією Київського університету до 150-річчя Т.Шевченка, тобто на 9 березня 1964 р. Художники мали до цієї дати створити малюнок на склі (на високих фігурних вікнах першого поверху), а вже потім, якщо сподобається, адміністрація університету пообіцяла замовити справжній вітраж – тобто зображення, складене з фрагментів кольорового скла, оправленого в металеві рамки. Чорні лінії поверх зображення на ескізі (так само і на малюнку на склі) імітують ці рамки і окреслюють різнокольорові фрагменти. Але перехрещення цих ліній також під прямим кутом, особливо посилене прямокутними перехрещеннями віконної рами, дійсно створювало ефект "гратів". Компартійне керівництво університету, щойно побачивши твір, наказали його негайно демонтувати. А при демонтажі він був розбитий. А.Горську і Л.Семикіну за цей твір було виключено зі Спілки художників України (щоправда, через рік поновили). Згодом КДБ розпочало активне стеження за особою О. Заливахи.

27 серпня 1965 року Заливаха був заарештований разом з багатьма іншими членами творчої інтелігенції за читання та розповсюдження самвидавчої літератури. На закритому судовому засіданні в Івано-Франківську він був засуджений до 5-ти років трудових таборів за порушення статті 62, частини 1-ої Кримінального кодексу УРСР. Вирок відбував у мордовському таборі № 11, мав дозвіл листуватись із шістдесятниками, які залишилися на волі: А. Горською, В. Кушнірем, Н. і І. Світличними. Спочатку йому не дозволяли малювати, але після багатьох протестів та вимог інших ув’язнених, а також колективного протестного листа друзів-шістдесятників, які прямо порівняли цю заборону з царською забороною писати і малювати Тарасу Шевченку, Заливаха отримав можливість творити невеличкі графічні зображення та листівки. Під час незапланованих обшуків адміністрація табору знищила близько 200 таких робіт, проте деякі з книг та малюнків все-таки збереглися.

У серпні 1970 року Заливаха повернувся до Івано-Франківська, де протягом 6-ти місяців перебував під пильним оком спецслужб через протест на захист історика Валентина Мороза, якого ув’язнили за публікацію “Репортаж із заповідника Берії”, та участь у похоронах приятельки Алли Горської. Після повернення із заслання в арт-фонді йому відмовили у працевлаштуванні, тому Заливаха був змушений працювати на фабриці. Його квартиру двічі обшукували. З 1971 р. до початку 1980-х років він ілюстрував книги у видавництвах «Веселка» та «Каменяр». У липні 1980 р. під час чергового обшуку, КДБ конфіскувало багато робіт у його помешканні. Він продовжував працювати і експериментувати у монументальному мистецтві, оформленні інтер’єру, виготовляв обкладинки книг та альбомів, зібрав кілька томів творів, які були написані його друзями шістдесятниками. Після багаторічної заборони, Заливаха лише в 1988 році зміг публічно представити свої роботи на виставках у Івано-Франківську та Львові. У 1989 році виставки відбулись у Києві, Торонто, Лондоні та Нью-Йорку.