Зіна Геник-Березовська – чеська літературознавець, мовознавець і перекладач, – народилась на околицях Праги в 1928 році в сім’ї українських емігрантів. Вона була визначною фігурою в українській громаді Праги, інтегрувавшись у рух шістдесятників, підкресливши його транснаціональний характер. Геник-Березовська регулярно спілкувалася з українськими літературними діячами та правозахисниками. Вона часто наражалась на небезпеку, перевозячи самвидав з України до Чехословаччини.
У 1953 році Геник-Березовська закінчила навчання в Карловому університеті в Празі, зосередившись на слов'янській та германській філології. В дослідженнях вона спеціалізувалася на українській та чеській літературі, їхньому взаємозв’язку, що дозволяє впевнено включити українську літературу ХІХ та ХХ століття до багатої європейської традиції. Дослідниця також переклала чимало чеських творів української барокової літератури, особливо тексти Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та інших. Періодично виступаючи на чеському радіо, Геник-Березовська регулярно збагачувала українські емігрантські журнали «Дукля» і «Славія» в Чехословаччині, а також підтримувала тісні зв'язки з Інститутутом літератури ім. Т.Г. Шевченка та славістичною кафедрою Львівського універститету.
Зіна Геник-Березовська була близькою подругою сестри Лесі Українки О. Косач-Шимановської, а серед її друзів були відомі особистості руху шістдесятників такі як Євген Сверстюк, Іван Світличний, Михайлина Хомівна Коцюбинська та інші. Геник-Березовська відіграла важливу роль в оприлюдненні власних матеріалів в емігрантських закордонних журналах, що дозволило Заходу дізнатись про боротьбу українських дисидентів і правозахисників. Цей чесько-український «канал» – унікальне вікно, через яке транслювались багатопоколіннєві аспекти культурного протистояння соціалізму в Україні та в українських еміграційних колах. Саме тому архів Зіни Геник-Березовської та її чоловіка Кості було передано в повному обсязі Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка у 2003 році, де він знайшов своє місце поряд з архівами її друзів та колегами-активістів Василя Стуса та Михайлини Хомівни Коцюбинської.
