На початку 1990-х рр. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка почав активно колекціонувати матеріали про письменників, які виїхали з України до 1941 року, ще більшою мірою колекції осіб, які після війни проживали за кордоном поза межами Радянського Союзу. Серед найцінніших та найбільших колекцій – архіви Олександра Олеся та Олега Ольжича, які охоплюють понад 4000 та 900 позицій відповідно.
Як зазначають автори статті з 2015 р., яка присвячена формуванню колекції, Галина Бурлака та Алла Ріпенко, ці два архіви прибули разом, проте мають унікальну історію. Після смерті Олександра Олеся (відомого як Олександр Кандиба) і його сина Олега Ольжича в 1944 році, Віра Іванівна Олесь, дружина і мати Олександра і Олега, перейшла на посаду керівника цих архівів. Пізніше документами та рукописами опікувались Оксана Космач-Шимановська, Людмила Красковська та Степан Сірополко. Нарешті, всі ці матеріали були об'єднані і передані відомій чеській українознавиці Зіні Геник-Березовській, яка зберігала ці матеріали до смерті в 1991 році. Два роки після цього Марко Березовський виконав побажання матері і повернув емігрантські архіви Олександра Олеся в Україну. З допомогою посла України в Чехії Романа Лубківського Березовський передав архів Олександра Олеся Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка в Києві, де він зберігається як окрема збірка. Михайлина Коцюбинська також була залучена до цього процесу, як близька товаришка Геник-Березовської та інших колег-літературознавців.
Вміст архіву Олександра Олеся вражає глибиною, масштабністю та різноманітністю матеріалів. Бурлака і Ріпенко відзначають, що існує близько 300 неопублікованих віршів, а також дві збірки сатиричного характеру, п’ять драм, дитячі вірші і оповідання, а також роздуми про творчий процес. Його кореспонденція настільки багата, що представляє епістолярну панораму культурного життя на еміграції. До неї увійшли листи державних діячів Михайла Грушевського, Павла Христука, Володимира Винниченка, Дмитра Дорошенка, Микити Шаповала та інших. Листи від Олеся до інших є нечастими, однак ті, що адресовані дружині й синові досить примітні. Поет покинув Україну в лютому 1919 року в рамках дипломатичної місії, а дружина і син не змогли виїхати з цього «комуністичного раю» до січня 1923 року. Тому листи Олеся до них були наповнені докладними історіями, сатиричними коментарями, а також більш особистими одкровеннями, сформованими в умовах взаємної поваги та розуміння. На щастя, відповіді на ці листи теж були збережені, що й сформувало рідкісну колекцію сімейних листів. Вчені працювали над цими матеріалами, опублікувавши два томи листів О. Олеся з часів еміграції, проте Інститут потребує коштів, необхідних для публікації усіх цих сімейних листів.