by György Mészáros

Вступ

В епоху авторитарного соціалізму, мистецтво (художня творчість, діяльність та форми) відігравало важливе значення як у передачі ідеології правлячого режиму, так і в культурному протистоянні до неї. В інших уроках можна також побачити, як художня діяльність та артефакти служили засобами контролю і можливостями для опозиції (художні заходи, твори, кола, самвидав, субкультурна діяльність і т.д.).

Література також є частиною цієї історії. Літературні твори в широкому розумінні (поезія, новели, драматичні твори, а також тексти пісень), форуми і спільноти авторів, події і т. д. були важливими творами та напрямами режиму. У них отримували свій вираз пропаганда, державна ідеологія та естетика (закони краси) і поетика (теорії літературних жанрів), які протистояли ідеології, естетиці та поетиці опозиції.

Якщо ми вивчаємо літературу епохи, то можемо краще розуміти її історію. Однак, основна ціль цього уроку – не поглибити історичне розуміння соціалістичних режимів, а зрозуміти взаємозв’язок контролю, ідеологічного впливу та опозиції і опору в літературі епохи, яку можна усвідомити в естетичних термінах (особливо, дивлячись на твори, оточені подіями, форумами, спільнотами). Неможливо описати такі різноманітні сцени і твори літератури у розглянутих країнах. Тому, урок пропонуватиме лише деякі ілюстрації і приклади цих складних тенденцій. Хоча література складається з різних жанрів, але на цьому уроці ми зосередимось саме на віршах, тому що вони є найбільш доступними джерелами для прямої інтерпретації.

Чотири твори та їх інтерпретація

Прочитайте в додатку уривки з віршів “Вірші на пам’ять про революцію”, “Лісоруб”, “Зайнятість”, “Якби я був трояндою”, не знайомлячись з їхнім контекстом та авторами, і спробуйте відповісти на питання перед читанням твору на уроці:

• Що ви відчуваєте, читаючи ці вірші?
• Що вони означають для вас особисто?
• Спробуйте виявити дані символи в уривках: вулкан, диво, міраж; здування столиці, сокира; зайнятість; прапор, вітри
• Якщо ви не розумієте значення цих символів, то спробуйте пошукати інформацію про них або розпитати у вашого вчителя
• Що сповіщають ці вірші про авторитарний соціалізм?
• Які тексти виступають проти офіційної ідеології? У який спосіб? Наскільки очевидним є повідомлення у творах?
• Як ви думаєте, яким є хронологічний порядок творів, і коли вони були написані? (спробуйте вгадати хоча б десятиліття).

Насправді, цікаво дослідити контекст написання цих трьох віршів. Вони розташовані у хронологічному порядку. Звичайно, це всього лише уривки, тому неможливо повно і правильно інтерпретувати вірші, але їх достатньо, аби зрозуміти деякі елементи інтерпретації в контексті авторитарного соціалізму.

Четвертий вірш “Якби я був трояндою”(“Ha én rózsa volnék”) – це текст Яноша Броді, що базується на мелодії угорської народної пісні. Він був опублікований у 1973 році на диску співачки Жужи Конц, але через два тижні вірш конфіскували та заборонили. Зміст віршів є образним, він виражає типову тенденцію культурної опозиції 1970-х років, яка намагалась виявити своє критичне ставлення до політичного режиму непрямим шляхом, використовуючи неоднозначні терміни. Однак метафора, яку використали у цій пісні була “занадто очевидною” для соціалістичної пропаганди. Вірш про вулицю не просто інтерпретувався як текст проти війни, але також вважався натяком на революцію 1956 року в Угорщині (танки – це радянські танки на вулицях Будапешту). Стягнений прапор був символом опору проти ідеологічних та політичних впливів із-за кордону (здебільшого з Радянського Союзу: ось чому на деяких концертах публіка співала версію пісні зі словами “східні вітри”, а не “всі вітри”, як написано в оригінальному тексті).

Третій твір “Зайнятість” (“Angajament”) міститься у базі даних. Вірш був колективним напрацюванням цілої групи людей. Вони спробували опублікувати його у Румунії в 1974 році, однак цьому завадила цензура. Твір було уперше опубліковано через два роки у зміненому вигляді у західнонімецькому журналі з культури “Акценти. Літературний журнал” (No. 6/1976; Totok 2001, 22–23). Щоб показати постійну присутність примусу в суспільстві, де жили автори, вони використали каламбур. Твір тонко критикує відносини між державою та громадянами в Румунії за правління Чаушеску. Автори обіграли значення німецького слова Angajament, яке у вірші можна розуміти і як зайнятість, і як (ідеологічну) відданість. У другій частині вірша автори відверто та іронічно натякають на примусовий характер відносин «держава-громадянин» у суспільстві, в якому вони жили, і на неможливість останнього модифікувати ці відносини ні в ідеологічному, ні в практичному планах. Вірш показує, як пригноблення впливає на повсякденне життя, а також, як глибоко воно проникає у суспільство, особисте життя і навіть у людську особистість. Це схоже на те, що Дж. Орвел висвітлює у своєму відомому романі “1984”.

З позиції сьогодення, перші два вірші можуть здаватись пропагандистською літературою соціалізму, проте початково так не було. Другий твір “Лісоруб” (“Favágó”) належить Аттілі Йожефу. Вірш зазнав цензури в міжвоєнній Угорщині: його конфіскували праві прибічники консервативної політики у 1931 році. Аттіла Йожеф певний час був членом комуністичної партії і писав вірші з антикапіталістичними, антиелітарними настроями, однак він помер у 1937 році – задовго до того, як комунізм став державною ідеологією в Угорщині. Йожеф є одним із найбільш визнаних поетів Угорщини. Аналогічно, перший вірш (“Вірші на пам’ять про революцію”) (“Verses in Remembrance of the Revolution”) написав відомий лауреат нобелівської премії Ярослав Сайферт у 1923 році на п’яту річницю Радянської революції, не в період авторитарного соціалізму. Сайферт також був членом комуністичної партії, але пізніше відсторонився від офіційної політичної лінії. Вірш народився у ранній період діяльності поета, коли він мав ідеалістичні переконання, що комунізм та Радянський Союз покладе початок новій епосі радості для робочого класу та пригнічених людей, захист яких був наскрізною темою літератури поета упродовж всього його життя.

Обидва вірші були початково текстами політичного спротиву. Однак, наприклад, вірш “Лісоруб” використовувався на комуністичних святах, його викладали у школах як обов’язковий твір. Так він став частиною певної пропагандистської літератури. Згадані приклади показують, як літературні твори можуть використовуватися для різних політичних потреб, і ми також можемо побачити, що зміст твору залежить від

Контекст: світ літератури в період авторитарного соціалізму

Перед тим, як розглянути більше прикладів естетики соціалістичної епохи, корисно буде ознайомитись із різноманітними жанрами у світі літератури цього періоду, не заглиблюючись у цю тему. Основними елементами контексту літературних творів були видавництва, журнали, спілки письменників, події та контрольні установи держави або партії.

Видавництва мали важливе значення, тому що вони публікували закордонні і вітчизняні твори молодих талановитих письменників і їх попередників. Так видавництва фактично впливали на те, що читали люди, і, звичайно, були під ідеологічним контролем. Окрім державних видавництв існували і підпільні, такі як польська NOWA.

Журнали були важливим простором для публікування романів, віршів, есе і проведення дискусій та дебатів. Періодика стала платформою для найрізноманітніших літературних праць та критики. Деякі з періодичних видань часто виходили за межі ідеологічного контролю і на якийсь час заборонялись. До прикладу, “Knizene novine” в Югославії, “Mozgó Világ” і “Tiszatáj” в Угорщині.

Književne novine (Literary News) Credits: Sanja Radovic

Союзи письменників становили собою важливі організації, в яких були представлені як тенденції вірності офіційній лінії, так і опозиційні і критичні погляди. Іноді, навіть після активної участі в радянізації літератури, союзи могли побудувати певну внутрішню автономію і навіть протистояти нав’язаним тенденціям у пост-сталінський період (наприклад, Союз письменників Молдови або Союз письменників Литви). У 1980-х роках деякі союзи стали важливими платформами для зростаючої критики і опозиції до  режиму (до прикладу, Союз письменників Угорщини і його щорічний табір для письменників у Токаї).

Події на кшталт видання книг, зустрічей митців та конгресів письменників були ще однією платформою, яка давала можливість усвідомити основні тенденції літературного життя країни. Наприклад, на уроці про релігійну опозицію вже згадувалось про польський художній тиждень як про подію інакодумства та опозиції. Конгреси союзів письменників були подіями, де відбувалися дискусії, формувалися тенденції конфронтації та культурної опозиції. На п’ятому конгресі Союзу письменників Литви у 1970-му році старше покоління письменників розкритикувало своїх молодших колег, бо їхній модерністський стиль не настільки зосереджувався на змісті, як очікувалось у соцреалізмі (див. нижче) і охарактеризували їхню позицію як “формалізм”. А п’ять років до того, у 1965 році, на Конгресі Союзу письменників Молдови, різні покоління об’єдналися і розкритикували русифікацію молдовської культури.

У кожній країні діяли установи, які контролювали літературне життя. Наприклад, Ідеологічна комісія Центрального Комітету Комуністичної партії Хорватії, Центральний комітет Комуністичної партії Латвії, або в Угорщині, відомий політик з питань культури Дьорджі Ацель, рішення якого сформувало культурно-мистецьке життя в епоху Кадара (ось приклад “епохи Ацеля”).

Важливо зауважити, що декілька “державних” видавництв також знаходились у західних країнах. Вони публікували ті твори, які були (чи могли бути) забороненими у відповідній країні (тамвидав). Діяли також письменники, які емігрували та видавали літературу в екзилі (до прикладу, Мілан Кундера, Іван Блатний чи Данило Кіс). Деякі з цих авторів відкрились по-новому після падіння режиму.

Конформізм

Не завжди легко визначити, що у літературних термінах означає пристосування (конформізм) до ідеологічної лінії. З одного боку, відкрита критика режиму та його ідеології точно не була дозволена, тому критичні літературні твори залишались неопублікованими (вірші Кнутса Скуєнієкса, написані в період його ув’язнення) або забороненими (випадок Тісата) або/і такими, що поширювалися як самвидав (вірші Петка Огойські). З іншого боку, у партії та державних “будівничих” існували деякі очікування щодо змісту та естетики, однак ці очікування не завжди нав’язувались, тому література, як мистецтво і художня діяльність досягла певної автономії та свободи, особливо, після доби сталінізму. І, як ми можемо побачити у розділах про соцреалізм та опозицію, межі конформізму та опозиції не завжди були чіткими.

Також важливо зауважити, що у різні періоди державного соціалізму заходи контролю також були різними, і безпосередня пропагандистська література, що відображала цілковиту та очевидну відповідність і підпорядкування режимові, була поширеною лише в найжорсткіший період утисків.

Пропагандистська література

Термін “пропаганда” зазвичай вживається у негативному сенсі, і означає засіб спілкування, який має на меті впливати на суспільство і передавати певні повідомлення або ідеї, часто шляхом маніпуляцій. До пропагандистської літератури належать вірші, драматичні твори, романи та інші літературні тексти, яким властивий ідеологічний та маніпулятивний характер. Література такого штибу особливо була присутньою у сталінський період соціалістичної доби, але там, де існував сильний культ особистості (як у Румунії в період правління Чаушеску), вона залишалась важливою і пізніше. Найбільш крайні форми пропагандистської літератури мали урочистий характер. Вони вихваляли успіхи партії, Радянського Союзу або величність лідера. У 1950-х роках авторів іноді змушували або вони відчували себе змушеними писати твори пропагандистського характеру. Наприклад, угорський поет Дюла Єш, який таємно писав потужні поетичні твори проти тиранії 1950-их років, зробив свій внесок у вітання з 60річчям угорського авторитарного лідера у 1952 році. Союз письменників багато зробив для розвитку пропагандистської літератури в період сталінізму (див. вище).

Пропагандистська література часто передає просте, доступне для розуміння повідомлення. Вона містить догматичні, заздалегідь визначені схеми. Такі літературні праці тісно пов’язані з періодом, коли вони були написані та опубліковані, і швидко відходять у забуття. У Східній Європі пропагандистську літературу було викреслено з культурної пам’яті та канону, і зараз її зразки важко знайти в Інтернеті (особливо в англійському перекладі). Однак цікаво прочитати деякі з них, щоб зрозуміти характерні риси її естетики. Пісні епохи комунізму та їхні тексти також можна розглядати як частину пропагандистської літератури. Зміст тексту підкреслювалось силою музики. Деякі зразки доступні в Інтернеті і в певних країнах вони користуються популярністю. Іноді ці пісні здаються кумедними, і молодші покоління виконують їх із іронією, але деякі представники старшого покоління згадують їх із ностальгією. Сприйняття цих пісень зараз зовсім інше, ніж в соціалістичну епоху.

Соціалістичний реалізм

Соціалістичний реалізм був естетикою, нав’язаною режимами. Чинити йому опір у публікуванні самвидаву або тамвидаву означало протистояти авторитарній системі (наприклад, публікація тамвидаву “Що таке соціалістичний реалізм”, яка ставить під сумнів його основні припущення). Однак соцреалізм не був простою ідеологічною та догматичною естетикою, він мав різні форми, і його важко звести до простого набору критеріїв, які можна нав’язати автору. Соціалістичний реалізм також вийшов за межі соціалістичних країн і його прийняли деякі західні письменники (наприклад, Луї Арагон чи певною мірою Пабло Неруда). У попередніх розділах ви вже могли зрозуміти деякі аспекти цього підходу до мистецтва (і літератури). Російський письменник Максим Горький, один із найвидатніших представників радянських соціальних реалістів, на Конгресі Союзу письменників у 1934 році, виступив з промовою про роль літератури у соціалізмі. Деякі речення його промови показують, що поза естетикою можна знайти чітку тему емансипації та соціальних змін стосовно робітничого класу.

“Культура капіталізму – це ніщо інше, як система прийомів фізичного та морального розширення і зміцнення влади буржуазії над світом, над людьми, земними скарбами, енергіями природи. Зміст процесу розвитку культури ніколи не розумівся буржуазією як необхідність зростання всієї маси людства (…) У селян та робітників було забрано право на освіту: на розвиток розуму і волі до пізнання життя, до зміни його умов, до полегшення трудової обстановки. В школах виховувалися і виховуються тільки покірні слуги капіталізму, які вірять в його непорушність і законність.”^[1]

Згідно з рішеннями конгресу, для здійснення своєї мети мистецтво і література мають дотримуватись певних правил, які становлять основні постулати соціального реалізму. Відповідно до цих правил, соціалістична культура повинна бути:

• реалістичною: відображати реальність капіталізму та робітничого класу, зокрема типових фігур та сцен повсякденного життя;
• пролетарською: актуальною для робітників, пов’язаною з їхнім життям;
• відданою ідеології: служити ідеології, яка може розвінчувати капіталістичні (хибні) ідеологічні конструкції;
• соціально активною/революційною: мати на меті сприяння соціальним змінам;
• відданою політиці: підтримувати партію в її спробах побороти капіталізм.

Це, звісно, лише деякі загальні риси, які по-різному застосовувалися залежно від конкретних соціально-політичних обставин. Як ми вже бачили раніше, в добу сталінізму існував жорсткіший контроль і важливу роль відігравала пряма пропаганда. Проте навіть тоді публікувались твори, які не повністю відповідали цим естетичним принципам. У різних країнах і в неоднакових історичних умовах діяли різні фактори. У деяких радянських республіках радянізація також означала русифікацію. Однак у інших соціалістичних країнах існували відмінні погляди влади на національні тенденції. Іноді просувався інтернаціоналізм, в інших контекстах підтримувалась та визнавалась національна література. Деякі автори, яких режим підтримував або допускав, не відповідали правилам соціалістичних реалістів, а інші, які відповідали цим правилам, але критично ставилися до режиму, могли ним не підтримуватись.

Наприклад, в Югославії, де з 1949 року ідеологічні обмеження щодо літератури послабнули (у зв’язку з відділенням Тіто від Сталіна), Іво Андрич займав привілейоване місце в літературному житті. Водночас його поважали і закордоном (він отримав Нобелівську премію в 1961 році). Проза Андрича була реалістичною, але не відповідала типовим зразком соціалістичного реалізму. Дехто осуджував письменника за меркантильність.

Іншою важливою постаттю того періоду був Іван Араліка з Хорватії, який завжди залишався критичним щодо режиму, попри те що деякий час був членом партії та політичним діячем. У своїх творах Араліка показав, як режим створив догматичну свідомість у простого населення, викоренивши старі моральні норми і не замінивши їх на нові. Пізніше Араліка був змушений покинути свої офіційні посади, і звернутися до теми відносин між владою та особистістю.

В Угорщині найбільш визнаним автором був Дюла Єш, тому що він мав ліві переконання і належав до письменників “з народу”. Інший угорський письменник Ференц Юхас також мав схожі реалістичні та фольклорні корені, і став відомою постаттю в угорській літературі. Його часом підтримували та визнавали, але іноді він зазнавав жорсткої критики. Зміна ставлення до письменника відбувались внаслідок того, що його стиль кардинально змінився в 1950-х роках. Ференц запровадив в угорську літературу новий міфічний стиль.

Одним із найцікавіших прикладів, у якому межі між опозицією та конформізмом залишались нечіткими, є “Поема для дорослих” Адама Важика, опублікована у 1965 році в офіційному виданні Асоціації польських письменників. Це вірш, написаний у жанрі соцреалізму, але у ньому критикується сталінський режим, а особливо його сприйняття, тому незабаром поема перетворилася на явний дисидентський твір.

Прочитайте текст і спробуйте відповісти на такі запитання:

• Які соціально-реалістичні риси присутні у вірші? Спробуйте порівняти вищезгадані критерії та твір.
• Як критика виражається та підсилюється у тексті?

Поезія опору та опозиції

Вищезгаданий вірш Адама Важика можна вважати зразком опозиційної поезії. Він написаний у “офіційному” жанрі соцреалізму і його зміст відповідає марксистській ідеології, але вірш критикує наявну політичну систему. Цей твір є зразком літературної опозиції, який залишається у рамках марксистської традиції. Все ж поезія спротиву не була однаковою. У цьому розділі ми побачимо деякі її приклади. Також важливо зауважити, що літературний спротив стосувався не лише поезії. Він впливав на повсякденне життя людей, на їхню кар’єру, здоров’я і навіть більше – деяким авторам такий спротив коштував життя (як у випадку з Грегошем Пшемиком, якого у 1983 році вбила польська поліція). Але мета цього уроку – інтерпретація творів у світлі та контексті історичних подій, а не історичних подій у світлі та контексті творів. Тому в останньому розділі уроку ми побачимо деякі форми естетики опозиції і запропонуємо для інтерпретації два конкретні твори.

Деякі твори безпосередньо критикують систему або звеличують, чи згадують про героїв-дисидентів (наприклад, угорський прем’єр-міністр Імре Надь в час революції 1956 року, якого засудили до смертної кари 1958 року). Угорський поет Гаспар Надь (важлива постать опозиції в літературі) опублікував вірш проти обмежень свободи друку, а також вірш, у якому явно закликав до перепоховання Імре Надя. Обидва вірші піддались цензурі.

У деяких творах, наприклад в румунській книзі Паула Гоми “Герла” про його ув’язнення або у книзі Вірджина Єрунки “Пітешті”, яка зображає “перевиховання” через тортури, використовуючи розповіді колишніх в’язнів, засуджуються дії жорстокого режиму. Ці твори були опубліковані у несоціалістичних країнах.

Інші тексти випробовували межі цензури. До прикладу, поема Ани Бландіани для дітей, яка представляє її власного кота Арпагіка. Поетеса змальовує його як “суперзірку, яку всі визнають, і де б він не йшов, вітають традиційним хлібом і сіллю, і з великою помпою; навколо нього всі підкоряються його наказам.” Ці сцени нагадали всім робочі візити Чаушеску (румунський диктатор) в країні.

Ana Bladiana, Credits: http://www.bloodaxebooks.com/ecs/category/ana-blandiana

Окремі вірші могли уникнути цензури і були опублікованими, тому що цензори не розуміли явного опозиційного змісту твору. Це стосується вірша Герарда Ортінау, написаного німецькою: “Вулична балада із десяти частин мовою традиційної граматики”. Виданню цього твору посприяла також певна лібералізація та відносна автономія культурних закладів у Румунії наприкінці 1960-х років та на початку 1970-х. Поема зображає диктатуру метафорами та каламбуром, з абсурдними твердженнями, на кшталт “було заарештовано прислівник”, виражаючи нонконформізм навіть своїм написанням (не вживаючи звичної великої літери для іменників у німецькій мові).

Деякі твори також не критикували режим відверто. Вони використовували більш витончені алегорії, метафори, образні вирази, які містили дисидентські ідеї. Наприклад, твори, що запропоновані  наприкінці цього розділу, або твір із самвидаву Петра Огайського, в якому критика захована у формі алегоричних народних казок, жартів, віршів та афоризмів. У інших випадках непрямого опору, сам літературний контекст твору відрізняється від того, який вимагали правила Партії (національні цінності та заперечення інтернаціоналізації, висвітлення особистої та індивідуальної свободи тощо).

One of Ogoyski’s Samizdat Publications: Ogoyski, Petko (1981). Tritsvetie. Trohi ot hlyab. stihove i aforizmi [“Tricolour. Bread Crumbs. Poems and Aphorisms”] Sofia. Credits: Anelia Kassabova

Manuscripts of poems written by Knuts Skujenieks in detention, from which collection of poems “Seed in Snow” was composed. Credits: National Library of Latvia

Ще одним способом літературного спротиву був переклад іноземної літератури, що представляла іншу естетику і вносила нові сенси, які часто не відповідали офіційній культурній політиці. Цікавим прикладом є колишній президент Угорщини Арпад Генц, який, окрім іншої дисидентської діяльності, переклав твори багатьох авторів, серед яких “Володар перстнів” Толкієна.

Нарешті, в час державного соціалізму також була присутня відкрита естетична опозиція, тобто критика соціалістичного реалізму та висвітлення іншого типу естетики чи просто наслідування іншої поезії. Щодо критики соціалістичного реалізму, ми вже згадували статтю Андрія Сінявського, яка відкидає ідею, що література повинна брати участь в суспільній активності і має прагнути визначити і змінити реальність. Інший спосіб схожої опозиції представлено в Маніфесті соціалістичного сюрреалізму, який підтримує ідеї змін та соціальної трансформації соціалістичної естетики, але пов’язує їх з ірраціональною, радісною спонтанністю. Третій підхід пов’язаний з підпільним періодичним журналом “Бруліон”, що відкидав і соціалістичний режим, і дисидентську субкультуру, яка охоплює й постмодернізм (характеризується тим, що ставить під сумнів гуманізм модерності через фрагментацію, текстуальні ігри, відмову від очевидних значень, парадокс, авторську самореференцію).

brulion: literary and cultural periodical. From the Polish Underground Publications Collection at Polish Library POSK in London.

Чимало авторів рішуче протистояли офіційній естетиці своїми творами. Між іншим, варто згадати твори постмодерніста Петера Естерхазі, текстуально розбиті на тексти новели, диверсійний, саморефлексивний, “антиестетичний” стиль Дьорджі Петрі (він також був важливою постаттю в опозиції та літературі самвидаву в 1870-х та 1980-х роках в Угорщині), вистави “ божевільного поета” Іржі Фіала, чий незалежний стиль життя власне вже і був протестом.

Прочитайте три наступні вірші у додатку:

Візма Белшевіца: “Нотатки Генріха Латвійського на полях Лівонської хроніки”.

Едуард Коцбек: “Мікрофон в стіні”.

Кнутс Скуєнієкс: “До кульбаби, яка цвіте в листопаді”.

Вони містять певні, по-різному виражені аспекти опозиції. Спробуйте їх розпізнати та інтерпретувати.

Деяка інформація та питання для інтерпретації:

Візма Белшевіца: “Нотатки Генріха Латвійського на полях Лівонського літопису”.

Рольф Екманіс пише про вірш Белшевіци: “Вірш поєднує різке, обвинувальне судженням у поетичній формі з благочестивою хронікою тринадцятого століття, оповідаючи трагічну історію маленького народу: пограбування, спалення, зґвалтування та вбивства, – що спричинила велика і могутня держава в ім’я своєї ідеології (тут мовиться про християнство). (…) Вважають, що «Лівонський літопис», відомий в оригіналі латинською як Heinrici Chronicon Livoniae, був написаний між 1225 та 1227 роком. Твір здебільшого описує успіх німецького завоювання Лівонії у 1180-1227 роках. Хоча події відбуваються приблизно вісімдесят років тому, поетизовані записи Бельшевіци помітно актуальні. За словами латвійського поета і критика Гунараса Салінса, серед елементів, з яких складається історія Бельшевіци, її дивовижна сучасність є “змовницькою необхідністю, якою Генріх приваблює читача. В цьому концепція Бельшевіци разюче відрізняється від того, як більшість інших латвійських поетів поставилась би до подібного історичного матеріалу. В той час як традиційна епічна історична балада, як чудово вона не була б написана, має властивість зображати минуле як дещо незабутнє, та все ж віддалене і непоправне, вірш Бельшевіци зображає історію з безпосередністю випуску новин на тему сучасної політичної та особистої кризи.”

Що для вас означає “запис нотаток на полях”? Чи ви коли-небудь це робили, особливо для того, щоб написати іншу інтерпретацію оригінального тексту? Чи ви би це зробили? З чим або з яким видом тексту? Наскільки інтерпретація  відрізнялася б від оригіналу? Як ці нотатки у вірші відрізнялися від “оригіналу”, і що ця відмінність говорить про режим? Як література може надати можливість писати, висловлювати думку проти офіційних інтерпретацій? Які межі таких висловлювань?

Едуард Коцбек: “Мікрофон на стіні”.

Едуард Коцбек був соціалістом-християнином, який приєднався до партизанського руху опору Тіто. Він накликав на себе політичну немилість у 1952 році через свою збірку “Страх і мужність”, яка містила історії про моральні дилеми партизанського руху (що не підлягало сумніву в епоху Тіто). В наступні декілька десятиліть він потерпав від цензури і нагляду. Ситуація Коцбека змальована у вірші “Мікрофон на стіні”.

Зверніть увагу зокрема на зображення тиші та (гучного) голосу у вірші. Чи мали ви коли-небудь схожий досвід  (або чули про схожі пережиті досвіди від інших), коли ви (або вони) були змушені мовчати або ви (вони) виражали спротив мовчанням, але ви (вони) хотіли сказати: “… мій час прийшов і я скривджу тебе, прокляну тебе, ти самозванець, отруйник…” і “Я є, ким я є”.. Як цей досвід відрізняється від того, який змальовано у цьому вірші? Розгляньте також історичні обставини вірша. Якою у вірші є помста? В якому сенсі вірш може бути помстою (також подумайте про довготривалий характер та повторні інтерпретації поетичних текстів)?

Кнутс Скуєнієкс: “До кульбаби, яка цвіте в листопаді”.

Як зазначалось раніше, Кнутс Скуеніекс писав вірші в ГУЛАзі під час свого ув’язнення у 1963-1969 роках. Це абсолютно інший тип опозиційної літератури. Цей вірш – не прямий протест на відміну від двох попередніх. Як писав поет (цитується у базі даних) “Початковий шок і протест поступово став боротьбою у в’язниці всередині мене”.

Як метафора кульбаби, що цвіте, виражає внутрішню боротьбу? Що означає дім у ситуації з в‘язницею? Яка форма особистого спротиву та опозиції змальована у вірші? Чи можете ви пов’язати його з вашим особистим досвідом спротиву? Як цей вірш можна було б інтерпретувати, якби його опублікували в 1970-х роках у Латвії? І чи відрізнявся би він своїм опозиційний підтекстом від того, що початково висловив автор своєму вірші?

Завдання:

• Якщо ви вивчали твір Дж. Орвела “1984”, спробуйте проаналізувати, як описані у ньому механізми пропаганди можна застосувати до пропагандистських творів, які ви знайшли.
• Напишіть (індивідуально або у групі) пародію на пропагандистські вірші
• Пошукайте у базі даних тих письменників, які входили до вашої програми з літературознавства (у вашій країні) і подивіться, в якому контексті вони згадуються, яке їхнє ставлення до режиму? Підготуйте письмовий чи усний висновок.
• Груповий проект: пошукайте періодичну літературу, союзи, організації в базі даних і в місцевому контексті (зазначеного періоду). Серед знайденої інформації оберіть окремі твори і підготуйте невеликий перформанс, який певною мірою відображає атмосферу періоду і контекст цих творів.
• Напишіть опозиційні вірші чи короткі новели (індивідуально або разом). Для цього оберіть тему (це має бути щось актуальне), яку ви хотіли б розкритикувати. Після того, як ви поділитися ними, обговоріть у групі наскільки ваші твори можуть відрізнятися від опозиційної літератури, яку ви вивчали. Спробуйте знайти сучасні приклади “опозиційної літератури”, і зробити те саме. Крім того, спробуйте визначити якусь специфіку опозиційної літератури епохи соціалізму.

Додаток: твори

“Вірші на пам’ять про революцію”

(уривок)

Осінній туман у стінах вулиці

Швидко розбили металеві напильники автомобілів,

І червоні прапори, яких було тисячі,

Над головами натовпу злились у відкритий вогонь,

І це були не довгі телескопи на оглядовій вежі,

Не було бородатого астронома

Це були збройні вагони гармат, які шукали червоногвардійці

Щоби знести старий порядок аж до його основ

І на горизонті, на вуличному тротуарі і на бідному ґрунті

Як і на людській долоні

Вони виявили п’ятикутну зірку

Яка буде сяяти

Як рання зоря здалеку

Це не був сплячий вулкан, який вибухнув,

Та все ж

Європа тремтіла,

І гриміли вікна урядів та відділів,

Це не була тепла лава, яка все текла потоками

Це була кров, кров, кров людей,

До тієї поліфонічної мелодії, яку ми слухали із благочестям,

Тими днями ми, дурні, не вірили

Думаючи, що це все було неможливо

Що це була не сила, а чудо,

І коли через ніч в зоні досягнення раптом з’явилась нова земля

Ми думали, що це був міраж.

(…)

[Джерело: Seifert, J. (1999). Early Poetry of Jaroslav Seifert. Northwestern University Press]

Лісоруб

(уривок)

– ну ж-бо, здувай столицю, не волай,

не плач через жодні дрібниці!

Коли вдаряєш біля долі,

Світське селянство кричить –

Широка сокира усміхається.

[my own literal translation]

Зайнятість

(уривок)

Я працюю надто довго

Я більше не хочу працювати

Я також працюю надто довго

так

з тобою

також з тобою

Я більше не працюю

Я також більше не працюю

так так, я також

даремно, той, хто був взятий на роботу,

залишиться працювати назавжди

[Джерело: http://cultural-opposition.eu/courage/individual/n25267]

“Якби я була трояндою…”

(уривок)

Якби я була вулицею, то завжди була б чистою,

Кожного благословенного вечора я б купалась у вогнях.

І, якщо якось мене б розтоптали гусениці танків,

Тоді піді мною і земля у плачі провалилась.

Якби я була б прапором, то ніколи б не майоріла,

Гнівалась би на усі вітри.

Я тоді була б щасливою, коли б мене щільно розправили.

І я не була б іграшкою для різних вітрів (інша версія: для східних вітрів) навколо мене.

[Джерело: https://lyricstranslate.com/en/ha-en-rozsa-volnek-if-i-was-rose.html#ixzz5ImLJpbKZ]

Адам Важик: “Поема для дорослих”

14.

Паплюжили прихильників обрядовості.

Повчали їх.

Просвітлювали.

Соромили.

Закликали на допомогу літературу,

п’ятилітнього хлопчака,

якого треба навчати

і який має навчати.

– Чи є прибічник обрядовості ворогом?

Прибічник обрядовості не є ворогом,

його треба повчати,

його треба просвітлювати,

його треба присоромити,

прибічника обрядовості треба переконати.

Треба виховувати.

Замінили людей на годувальниць.

Я чув одну мудру лекцію:

«Без належно розподілених

стимулів економічних

не досягнемо технічного прогресу»

Це слова марксиста.

Це знання справжніх прав,

кінець утопії.

Не буде роману про прибічників обрядовості,

але будуть романи про клопоти винахідників,

про неспокої, які зворушать усіх нас.

Це мій голий вірш,

доки він досягне повноліття

в клопотах, кольорах і запахах землі.

15.

Є люди спрацьовані,

є люди у Новій Гуті,

які ніколи не були в театрі,

є польські яблука, недоступні для дітей,

є діти, зневажені злочинними лікарями,

є хлопці, змушені до брехні,

є дівчата, змушені до брехні,

є старі жінки, викинуті з помешкань своїми чоловіками,

є виснажені люди, що вмирають від нападу серця,

є люди очорнені і обпльовані,

пограбовані на вулицях,

звичайними бандитами, для яких шукають правничих визначень,

є люди, котрі чекають на папір,

є ті, хто чекають на справедливість,

є люди, що довго чекають.

Ми звертаємося на цій землі

за людей спрацьованих,

за ключ, що підходить до дверей,

за дім з вікнами,

за стіни без грибка,

за ненависть до паперів,

за святий людський час,

за безпечне повернення додому,

за просте відрізнення слова від вчинку,

Ми звертаємося на цій землі,

на яку не грали в кості,

за яку мільйони впали у битвах,

за ясну правду, за зерно свободи,

за полум’яний розум,

за полум’яний розум,

звертаємося щодня,

звертаємося до Партії.

[Джерело: http://konicki.com/blog2/2009/06/04/june-4-a-poem-for-adults-by-adam-wazyk/]

Візма Бельшевіца:

“Нотатки  Генріха Латвійського на полях Лівонської хроніки”.

1968

Translated from the Latvian by Baiba Kaugara

[Джерело: http://www.lituanus.org/1970/70_1_03.htm ]

Едвард Кобек:

“Мікрофон на стіні”

Ми нарешті одні

ти і я,

але навіть не думай

заспокоїтися або відпочити

бо твоя праця щойно розпочинається.

Ти будеш слухати мою тишу

багатомовну,

що тягне тебе до глибин істини.

Послухай тепер уважно,

ти, тварино без очей чи язика,

чудовисько з одними лиш вухами.

Мій дух говорить без голосу,

кричить і волає нечутно

з радістю, що ти тут,

ти, Велика Підозра,

що прагне, щоб я виявив себе.

Моя тиша – це відкривання книг

і небезпечних рукописів,

лексиконів і пророків,

давніх істин і законів,

розповідей про вірність і тортури.

Тобі неможливо відпочити,

ти маєш це проковтнути, поглинути,

хоча ти вже задихаєшся

і твоя машина виснажена.

Ти нездатний мене тлумачити

або мовити щось у відповідь;

мій час настав

і я тебе ображаю, проклинаю тебе,

ти, самозванець, отруйник,

осквернитель, раб, сатана,

машина, смерть, смерть.

Ти проковтнув свій сором

і засуджений слухати

не говорити,

тому що ти – чудовисько

з одними лиш вухами

жадібний до зради;

без язика та правди,

ти безпомічний,

не можеш покликати мене, ні слабкий

ані сильний,

не можеш мовити слів як от «благодать» чи «відчай»,

крикнути, щоб я зупинився,

хоча ти палаєш від рабського гніву.

Я вітаю тебе,

скалічене творіння,

радий, що ти тут

замурований дні і ночі,

ти, прокляте продовження Великої підозри,

диявольське черево нелюдської сили,

настільки немічної, що тремтить вдень і вночі

Тепер ти пробуджуєш мою владу,

моя єдину і неподільну владу.

Я не можу посадити когось іншого

замість себе.

Я той, хто я є —

неспокій та пошуки

щирість і біль,

віра, надія, любов.

Твоя величносте контр-підозро —

ти ніколи не можеш розділити мене

зробити мені свій двійником,

спіймати мене

на неправді або розрахунку.

Ти ніколи не будеш катом для мого сумління,

ти не маєш вибору

крім того, щоб ковтати мою радість

або іноді мій смуток.

Ти, мій ворог

мій безплідний сусід,

такий відмінний і нелюдський,

нездатний вирватися на волю,

стати божевільним або вчинити самогубство,

я можу сказати

я виснажив тебе

ти підібгав хвоста.

Але це лише начерки

моєї помсти:

моя справжня помста

це – поема.

Ти ніколи не знатимеш мене,

Твої вуха не мають світла,

з плином часу вони заспокоються

у той час як я – язик полум’я

вогонь,

що ніколи не перестане випалювати

і обпалювати.

Переклад: 1977 р., Соня Краваня.

Джерело: «Зола у домі ночі»

[Джерело: https://www.poetryinternationalweb.net/pi/site/poem/item/5160/auto/Mikrofon-v-zidu]

Кнутс Скуєнієкс:

“Кульбабі, що цвіте у листопаді”

Якщо ти знаєш, що маєш цвісти

Не питай чи настав час

Не питай чи минув час

Якщо ти знаєш, що маєш цвісти

Прислухайся до голосу, що лунає у тобі

Коли сік турбує твої коріння

Коли твоя зеленість мучить тебе

Прислухайся до голосу, що лунає у тобі

Підніми свою жовту корону

Заплутай плани і календарі

Заплутай правила, заплутай уми

Підніми свою жовту корону

З тобою ми відчуваємо себе вдома

Твій цвіт непрошений

Твій цвіт не просить

З тобою ми відчуваємо себе вдома

[Джерело: Кнутс Скуєнієкс: Насіння у снігу. Ланнан БОА Едишинс, 2016, переклад Бітіт Вінклерс]

^[1] Джерело: https://www.marxists.org/archive/gorky-maxim/1934/soviet-literature.htm

Ігри