COURAGE

Підключення Колекцій

by Barbara Hegedüs

Природа цензури

Після Другої світової війни цензура стала важливим інструментом підтримки тоталітарних режимів, які прийшли до влади в Центральній та Східній Європі. Її метою було обмеження і фільтрування інформації, доступної для громадськості. У кожній із країн східного блоку механізм діяв однаково: існувала рада під прямим контролем комуністичної партії, яка відповідала за цензуру, хоча власне термін “цензура” не вживався. Безпосередня практика і масштаби цензури змінювались залежно від часу і країни. І навіть коли політика цензури пом’якшувалась чи посилювалась через політичні зміни, її характер і цілі залишались незмінними.

Хоча в умовах комунізму постраждали всі галузі мистецтва, та особливо це стосувалось кіноіндустрії. Держава приватизовувала кіностудії і через свою культурну політику контролювала режисерів. Для більшості країн відкриті жорстокі репресії не були звичним явищем, все ж  представників критично мислячої чи опозиційно налаштованої інтелігенції та митців ізольовували і таврували як зрадників. Діячі культури вчились приховувати свої справжні думки, щоб уникати цензури: у фільмах систему не критикували відверто, але радше імпліцитно. Часто фільми висвітлювали історичні події, натякаючи на спорідненість із сучасною ситуацією – цензорам було важче заперечити алюзії кіномитців, але уважні глядачі вміли зрозуміти їх. Такі фільми могли обережно критикувати режим через езопову мову. Для прикладу: події у фільмі Міклоса Янцо “Без надії” (“Szegénylegények”) 1965 року відбуваються після угорської революції й війни за незалежність у 1848-1849 роках, але фільм виявляє маніпулятивну природу диктатури. Завдяки мотивам допитів, залякування і звинувачення, фільм містить досить прозорі натяки на угорську революцію 1956 року і період правління Кадара. Епоха Александра Баха в Імперії Гамбургів після 1849 року і епоха Кадара після 1956 року були так званими “м’якими диктатурами”, що застосовували складні, керовані помстою методи влади. До того ж обидві диктатури спирались, насамперед, на підтримку військових та інформаторів.

Ці східноєвропейські фільми декілька разів отримували визначні призи на міжнародних фестивалях. Фільм Анджея Вайди “Людина із заліза” (“Czlowiek z zelaza”, 1981), що розповідає про виникнення руху “Солідарність”, був нагороджений “Золотою пальмовою гілкою” в Каннах. Фільм Єжи Кавалеровича “Мати Іоанна від ангелів” (“Matka Joanna od aniolow” 1961 року) отримав “Приз журі” на Каннському фестивалі, завдяки розповіді про історію екзорцизму, яка почалася в епоху Середньовіччя. Ференда Кошу отримала нагороду в Каннах за кращу режисерську роботу у фільмі “Десять тисяч днів”(“Tízezer nap”), де глядач спостерігає за долею двох чоловіків, угорського селища та його жителів протягом тридцяти років. Фільм “Потяги під пильним наглядом”(“ Ostře sledované vlaky”) Їржі Менцеля (Мензела) 1967 року розповідає гротескну історію про покинутих людей, які працювали на вокзалі під час Другої світової війни.

Кінофільм Романа Полянського “Ніж у воді” номінували на премію “Оскар”: це сумний триллер, події якого розгортаються навколо трьох персонажів у вітрильному човні, повністю ізольованому від світу. Мілош Форман був номінованим на “Оскар” у 1968 році за “ Гори, моя панянко”(“ Hoří, má panenko”): фільм розповідає про бал у провінційному містечку, який перетворився на трагікомічний провал. Декілька разів на цю нагороду номінували Іштвана Сабо. Він, зрештою, отримав її у 1981 році за фільм “Мефісто”. У фільмі порушується тема стосунків між артистами та владою Німеччини в 1930-х роках.

Однак опозиційні дії та критика мали свої межі. Влада не терпіла ніяких сумнівів щодо легітимності соціалізму і навіть злочини сталінізму було неможливо виявити протягом тривалого часу. Небажаною була критика Радянського Союзу, підтримка революції або засудження вторгнення. Соціалістична цензура часто була нещадною до зображень еротики, так званих “відхилень” від норм, або до того, що вважалось відхиленням представниками влади, наприклад, ЛГБТ.

Цензура у сфері кіно була суворішою в Радянському Союзі, Румунії та Болгарії, ніж в Угорщині та Югославії, а митці країн першої групи творили в умовах жорсткіших обмежень. У Югославії, Чехословаччині та Угорщині митці мали більше свободи, хоча вона періодично обмежувалась, особливо через надзвичайні політичні події (Празька весна або політична криза в Польщі 1968 року).

Радянський Союз

Володимир Ілліч Ленін (1870-1924) вважав фільм найважливішим видом мистецтва (що означало найбільш ефективним у пропагандистських цілях) соціалізму. Авторитарний контроль над фільмами в Радянському Союзі залишався суворим до кінця 1980-х років. Фільми могли використовувати мову так, щоб їх одобрювала цензура, або режисери самі звикали до умов цензури. Порушення заборон призводило до серйозних наслідків: вигнання з країни або ув’язнення.

Один із найвизначніших радянських режисерів Сергій Ейзенштейн, хоч і палкий прихильник комунізму, багато разів був змушений до публічної самокритики. Андрія Тарковського також суворо обмежували. У 60-ті та 70-ті роки влада постійно відхиляла його сценарії, зривала зйомки і гостро критикувала фільми. Зрештою, Тарковський емігрував із Радянського Союзу в 1984 році.

Михаїл Калік, кінематографіст радянської нової хвилі, зассланий у ГУЛАГ, зняв короткий еротичний епізод у своєму фільмі “Людина йде за сонцем”(“Человек идет за солнцем” 1961 року), шо не схвалив Хрущов, керівник комуністичної партії та Радянського Союзу. Так, окрім заборони цього фільму, наступні два фільми цього режисера також зняли з прокату.

“Радянські” аматорські фільми мали більшу свободу порівняно з фільмами, які створювались у рамках офіційних структур. Їх автори могли дозволити собі більші відхилення від встановлених вимог та ідеологічних норм. Один з найвідоміших представників цього періоду – литовський рок-співак та кінематографіст Артурас Барисас-Барас (1954-2005). Барисас-Барас поводився та вдягався екстравагантно, проте йому вдалося уникнути протистояння з режимом, адже він був украй недалекоглядним і, навіть більше, його батько працював у канцелярії прем’єр-міністра Литви. У 1979 році його фільм “Jos Meilé” (“ Її любов”) мав серйозні проблеми з цензурою, внаслідок чого кінематографіста відсторонили від участі у фестивалях, а фільм заборонили на рік.

Відмантас Гайгалас, президент Асоціації Кінематографістів-Аматорів Литви, згадує іншого режисера, Норвайшаса, який показав у своєму фільмі витіс, литовський герб (заборонений радянським режимом). Це вважалось серйозним порушенням заборон і викликало суворі санкції.

Югославія

У Югославії не існувало закону про цензуру, однак сам підхід виявляв себе декількома комплексними шляхами. Поширеною була самоцензура: кінематографісти поважали принципи цензури під час створення фільмів, але влада цілком не відмовилась від відкритої протидії.

Політична сатира “Сігулі Мігулі”( “Ciguli Miguli”, 1952) Бранко Мар’яновича критикувала бюрократію радянського типу і тому була заборонена на 25 років. Фільм Душана Макавеєва “W.R.: Mysteries of the Organism”(“Містерії організму”,1971), який поклав початок югославській чорній хвилі, заборонили на 15 років через іронічне зображення жорстокості комуністичного режиму. “Пластиковий Ісус”( “Plasticni Isus”,1971), сербського режисера Лазара Стояновича, вважається найвідомішим фільмом чорної хвилі. За словами цензорів, у цьому фільмі режисер не лише порушив політичні й сексуальні заборони і образив югославського лідера Тіто, але й кинув виклик усій соціалістичній системі. Влада не просто заборонила “Пластикового Ісуса” – Стояновича засудили до трьох років позбавлення волі.

Сербський режисер Желімір Жилник також був учасником югославської чорної хвилі. У 1969 році в Берліні він отримав премію “Золотий ведмідь” за фільм “Rani radovi”(“Ранні роботи”, 1969), який змальовував наслідки радянського вторгнення до Чехословаччини у 1968 році. На початку 1970-х років він утік до Західної Німеччини, щоб уникнути цензури, і повернувся в Югославію лише наприкінці десятиліття.

Болгарія

Кіно в Болгарії залишалось, передусім, у рамках, встановлених радянським ладом, а після угорської революції 1956 року збільшились репресії в культурній сфері. Бінку Димитрову Жезлякову, першу болгарську жінку-режисера, можна розглядати як суперечливу фігуру: попри те, що її фільми зображали корупцію і зловживання влади, а також суперечності між ідеєю комунізму та соціалістичною державою, її знали як віддану комуністку, і вона отримала декілька державних премій. Її перший фільм “Життя тече тихо..”/”Партизани”   (“Zhivotut si teche ticho”, 1957), який вона створила разом зі своїм чоловіком Христо Ганевим, заборонили (про нього не можна було ні писати, ні говорити). Причиною такої заборони було те, що фільм зображав комуністів як реальних слабких людей, а не як безбарвних героїв. Їхній наступний спільно знятий фільм “A byahme mladi”(“Ми були молоді”, 1961) також критикує комунізм, але оскільки він отримав відомі міжнародні премії, його також нагородили і в Болгарії. Однак її подальші кінопроекти керівництво партії відхиляло один за одним. “Privarzaniyat balon” 1967 року заборонили одразу після його прем’єри, і Желякова не могла знімати фільми упродовж п’яти років. У 2002 році було знято документальний фільм про Желякову, який називався “Бінка: розказати історію про тишу” (“Бинка. Да разкажеш приказка за мълчанието”).

НДР

Хоча конституція Східної Німеччини, прийнята у 1949 та розширена у 1968 роках, теоретично надавала свободу думки та свободу друку, схема обмежень (користуватись правами можна тільки у випадку, якщо вони відповідають конституції) дозволила партії заборонити фільми, які вона не схвалила, покликаючись на інтереси споживачів або на державну безпеку. Курт Метціг, який також створював пропагандистські фільми, до того ж є режисером фільму “Заєць це я”(“ Das Kaninchen bin ich”, 1965). Історію молодого хлопця, засудженого через провокацію проти держави, влада приховала разом з одинадцятьма іншими фільмами і віднесла до категорії небезпечних, згідно з рішенням XI конгресу Соціалістичної єдиної партії Німеччини.

“Слід Каменів”(“Spur der Steine”,1966) Френка Беєра перебував у прокаті лише протягом трьох днів після прем’єри, а потім його занесли до чорного списку. Така доля спіткала й фільм Френка Фогеля “Не думай, що я буду плакати”(“ Denk bloß nicht, ich heule”, 1965), бо влада засудила зображення критично мислячої молоді, пригнобленої в умовах східнонімецької шкільної системи.

Чехословаччина

Чехословаччина також мріяла про “соціалізм з людським обличчям” і, як Угорщина, прагнула створити привабливий список гідних нагороди фільмів для міжнародної аудиторії, допоки радянська окупація 1968 року не закінчила цю золоту еру. Фільм Драгоміри Віганової “Загублена неділя” (“Zabitá nedele”) не поширювався і не виходив у прокат навіть закордоном. Словацький кінорежисер Ело Хаветта став залежним від алкоголю та наркотиків і скоїв самогубство після того, як два його фільми було заборонено. Евальд Шорм, Іван Пассер, Ян Немек – цим людям було заборонено працювати режисерами, тоді як фільм Іржі Менцеля “Жайворонки на нитці”(“ Skřivánci na niti”, 1969) і “Гори, моя панянко”(“Hoří, má panenko”, 1968), Мілоша Формана (який пізніше емігрував до США) також не потрапили в прокат. Фільм Менцеля отримав нагороду “Золотий ведмідь” на берлінському кінофестивалі лише через 21 рік, у 1990 році.

Чехословацькі аматорські фільми, так само як і югославські, були більш сміливими та провокативними порівняно з офіційним кінематографом. Рудольф Міле працював відомим режисером-аматором, який здебільшого створював документальні фільми та кінохроніку. Хоча його імені й не було у списку кінематографістів, цензори додали у список заборонених його твори: “Without Name” (1964), “А Mini-History 1918–1968” (1968) і “The First Hours of Occupation” (1968).

Польща

У Польщі кіностудії не перебували у власності держави, і для того, щоб знімати свої фільми, режисери часто самостійно шукали підтримку організацій. У другій половині 1960-х років, після декількох ліберальних років, вільних для експериментів, ситуація стала напруженою. У 1968 році посилились політичні конфлікти всередині партії: відкритий антисемітизм став частиною офіційної партійної програми, крім того існували різноманітні ідеї щодо можливостей кіновиробництва. Світ кіно також не уникнув чисток. Декілька режисерів були занесені до чорного списку або змушені були себе публічно критикувати, аби їх не називали зрадниками народу. Влада реорганізувала кіножурнали, університети та студії і замінила старі кадри надійними. Заборона фільму Єжи Сколімовського “Руки вгору”(“Hands up!”, 1967) стала поганим знаком. Фільм і його творця, оголосили “небажаними” через те, як він зображав сталінську епоху. Сколімовського вигнали з країни. “Людину із заліза”(“ Człowiek z żelaza, 1981”) Анджея Вайди заборонили у всіх соціалістичних країнах, хоча фільм отримав найвищу нагороду на кінофестивалі у Каннах.

Угорщина

Після революції 1956 року угорську культурну політику до 1980-х років очолював Дьорджі Ацель. Він керувався правилом “заборона, терпимість, підтримка”, котре ділило митців на декілька категорій. Ацель поставився терпимо до декількох критичних фільмів, які номінувалися на міжнародних фестивалях, та водночас він і заборонив деякі фільми. У 1961 році за ініціативою молодих режисерів було засновано кіностудію “Balázs Béla Stúdió” (BBS), у якій випускники кіношколи могли створювати фільми без необхідності їх показувати. Цей обережний крок забезпечив значну сводобу для кінематографістів, які передавали свої фільми цензорам тоді, коли закінчили над ними працювати. Студія пропонувала роботу також для неофіційних режисерів.

Події у фільмі “Підкинутий камінь” (“Feldobott kő, 1968”) Шандора Шари відбуваються у 1950-х роках. Фільм майже одразу заборонили, головне через відверте зображення становища ромів в Угорщині та ставлення до них. Тим часом, короткометражний фільм “Цигани” (“Cigányok”, 1962) спершу заборонили, але після отримання нагороди на фестивалі в Обергаузені 1968 року, фільм було дозволено.

https://videa.hu/videok/film-animacio/feldobott-ko-sara-sandor-1968-w4qW3OIsmBaU0xnn

На фільм “Агітатори” (“Agitátorok”, 1969) Дежо Мадьяра, також створеного в кіностудії “Béla Balázs Studio”, спіткала така ж доля – він зображав революційну практику в світлі психології терору.

https://www.youtube.com/watch?v=vH4N_MJ2vvE

Фільм “Свідок” (“A tanú”, 1969) Петера Бачо, через саритичне зображення епохи Ракочі, лежав на полиці протягом десяти років. Вперше фільм показали в Університеті Економіки Közgáz у 1979 році, хоча його тричі демонстрували у переповненому актовому залі.

https://videa.hu/videok/filmklub/film-animacio/a-tanu-reszlet-zYyzjZNd3RYdqNvo

Румунія

Навряд чи залишились записи румунських фільмів часів соціалізму, на які не повпливали міжнародні дії та внутрішні нововведення. Сувора цензура не терпіла ніякої критики, навіть в алегоричній формі і швидко поклала їй край. Тому більш цінні фільми десятками років зберігались в архівах. “Reconstituire”(“Реконструкція”, 1968)  Лучіліана Пінтіліе – рідкісний виняток, оскільки фільм відкрито змальовував безкомпромісність та брутальність режиму, і тому був занесений до чорного списку одразу після закінчення роботи над ним.

Однак, починаючи з 1980-х років, державна цензура поступово почала втрачати своє значення і зрештою була ліквідована після 1990 року із розпадом державних соціалістичних партій.

Вправи, які стосуються цього тексту, можуть розширити і поглибити знання про загрозливі або заборонені фільми. Їх можна виконати у рамках домашньої роботи, як індивідуальне дослідження.

Завдання у базі даних

1. Знайдіть у базі даних COURAGE більше фільмів чи режисерів, які у своїх фільмах або на телебаченні, підіймають теми, які були “неприємними” для режиму (приклади в Угорщині: Pál Schiffer, Tamás Almási, Péter Bokor, Gábor Hanák).

2. Знайдіть якомога більше інформації у базі даних COURAGE про фільм “Пластиковий Ісус” та його авторів.

3. Ознайомтеся із кіностудією Béla Balázs Studio (BBS). Знайдіть зв’язок між Сандором Сарою та іншими режисерами BBS у базі даних. Якщо у вас є така можливість, прогляньте архів досліджень BBS. Отримайте необхідну інформацію про напрацювання BBS і підготуйте на цю тему доповідь.

4. Так чи ні? Знайдіть відповіді в базі даних COURAGE! Якщо відповідь неправильна, знайдіть правильну.

• Соціолог Іштван Кемені вивчав положення ромів в Угорщині. Після того, як у своєму виступі він пояснив, що в країні існують соціальні групи, які живуть у бідності, його академічна діяльність потрапила під заборону.
• Габор Боді використовував спеціальну техніку, так званого “ легкого гравіювання”, у своїй дипломній роботі “Американський торс”(“Americai anzix”, 1976), щоб вона виглядала архаїчною.
• Польський фотограф Титус Філіпович переконав Джека Ніколсона надягти значок польського руху “Солідарність” під час Каннського фестивалю 1981 року.
• Український журналіст В’ячеслав Чорновіл виступив проти арештів у 1965 році, обравши для протесту місце показу фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”.
• … очолював комітет з контролю та погодження відкритого показу фільмів у Естонській Соціалістичній Республіці.

5. Знайдіть фотографії Іштвана Сабо зі зйомок фільму “Cséplő Gyuri” у базі даних! Розташуйте фотографії у будь-якій послідовності і створіть із них історію!

Додаткові завдання:

• Підготуйте презентацію про кінематограф та стилі кіномистецтва, що вплинули на угорське та чехословацьке кіно 1960-х!
• Порівняйте наступні уривки з фільмів! Яка особливість їхньої критики, які елементи вони підкреслюють?( (e.g. The Witness, Black Peter, Lucky Daniel, Loves of a Blonde)
• Перегляньте наступні уривки з фільмів! Якою зображене молодь у цих кінострічка?

Список літератури:

Aczél, György  1917-1991, Угорщина, політичний діяч, міністр культури.

Arturas Barysas-Baras 1954-2005, Литва, режисер, рок-співак.

Петер Бачо, Угорщина, 1928-2009, режисер.

Франк Баєр, Німеччина, 1932-2006, режисер.

Мілош Форман, Чехія, 1932-, режисер.

Христо Ганев, Болгарія, 1924-, письменник.

Ело Гаветта, 1938-1975 Словаччина,, режисер.

Gaigalas, Vidmantas, 1957-, Литва, президент Асоціації кінематографістів-аматорів Литви.

Міклош Янчо, Угорщина, 1921-2014, режисер.

Михаїл Калік, Росія, 1927-2017, режисер.

Єжи Кавалерович, Польща, 1922-2007, режисер.

Микита Сергійович Хрущов, Росія, 1894-1971, політичний діяч.

Ференц Коша, 1937-, Угорщина, режисер.

Володимир Ілліч Ленін, Росія, 1870-1924, політичний діяч, революціонер.

Magyar, Dezső ,      Росія 1938-,  режисер.

Курс Метціг, , 1911-2012, Німеччина, режисер.

Душан Макавеєв, 1932-, Сербія, режисер.

Їржі Менцель, 1938-, Чехія, режисер.

Рудольф Міле, 1937-2008, Чехія, режисер.

Ян Немец, 1936-2016, Чехія, режисер.

Іван Пассер, 1933-, Чехія, режисер.

Лучіан Пінтіліе, 1933-, Румунія, режисер.

Роман Полянський, 1933-, Польща, режисер.

Шандор Шара, 1933-, Угорщина, режисер.

Евальд Шорм, 1931-1988, Чехія, режисер.

Єжи Сколімовський, 1938-, Польща, режисер.

Лазар Стоянович, 1944-2017, Сербія, режисер.

Іштван Сабо, 1938-, Угорщина, режисер.

Йосип Броз Тіто, 1892-1980, Югославія, політичний діяч.

Драгоміра Віганова, 1930-2017, Чехія, режисер.

Франк Вогель, 1929-1999, Німеччина, режисер.

Анджей Вайда, 1926-2016, Польща, режисер.

Бінка Димитрова Жезлякова, 1923-2011, Болгарія, режисер.