COURAGE

Підключення Колекцій

by Károly Kiss

Інтелектуально-історичний фон культурного протистояння

Просвітництво як нова течія в інтелектуальній історії, що виникла у 18 столітті, проголошувало нові основні економічні, політичні та соціальні цінності серед буржуазії у Західній Європі. Свободи і базові права особистості, наприклад, свобода слова, набули ваги і швидко поширювались у суспільстві. Їх прийняли і політики ліберальних країн, що виникли у 19 столітті.

Основні ідеї Просвітництва досягли також країн центрально-східноєвропейського регіону, хоча і в обмеженому вигляді, з основним акцентом на культурно-економічних процесах. Особливістю регіону було те, що буржуазія, як клас, не була розвинена, й інші соціальні групи (наприклад, дворянство) взяли на себе роль проповідників інтелектуальних цінностей Просвітництва, протиставляючи його централізованій авторитарній політиці уряду. До другої половини 19 століття ліберальні інтелектуальні цінності, що формувалися на грунті Просвітництва, поширились і зміцніли, а плюралізм думок був прийнятий на місцевому, регіональному і національному рівнях.

У 20 столітті ці фундаментальні принципи дозволяли як мікроспільнотам (сім’ї і роду), так і місцевим громадам (селам, спільнотам різноманітних поселень) підтримувати таке протистояння централізованій владі, яке не було занадто відкритим, але мало міцну базу у вигляді інтелектуально-культурної спадщини.

Внаслідок воєнних дій під час Другої світової війни, центрально-східноєвропейський регіон був окупований радянською армією і перейшов під контроль Радянського Союзу. Між 1945 і 1989рр. через поділ світу на блоки за часів Холодної війни регіон став частиною Соціалістичного блоку, і система цінностей окремих країн почала визначатися соціалістично-комуністичним урядом, структурою з єдиною партією при владі і, по суті, являла собою гомогенні прорадянські цінності, нав’язані зверху. Прикладом є обов’язкове навчання російською мовою у школах, або примусове введення марксистсько-ленінської філософії як основної догми університетів, як і, загалом, в усіх інших аспектах інтелектуального життя. Такі ідеології були насаджені в регіоні шляхом зовнішнього втручання і хоча й були прийняті місцевим населенням і членами комуністичної партії, але часто під тиском сили. У будь-якому випадку, відкрите чи збройне протистояння було неможливим, оскільки радянська армія придушувала будь-які дії опозиції (розпуск польської національної армії після 1945р., 1953р.: Берлін, 1956р.: Будапешт, 1968р.: Прага), чи намагалася закріпити свої позиції через призначеного радянською владою партійного секретаря чи лідера (наприклад, Кадар, Хоннекер, Ярузельський). Як наслідок, на відміну від відкритого протистояння, це явище непрямої, прихованої чи підпільної критики набувало сили в даному регіоні. Зараз таке явище відоме під назвою «культурне протистояння».

Схема 1: Функціонування цензури і сфер культурного опору

Ключовою характеристикою культурного опору було те, що інтелектуали, студенти університетів і звичайні люди, незадоволені режимом, намагалися зберегти свободу слова і свободу думки у своїх соціальних колах, створити альтернативну систему цінностей на противагу повному домінуванню тієї, що насаджувалася насильно.

Тоталітарна влада і цензура

Слово «цензура» походить від латинського censura, що означає дослідження. Первинним значенням цензури було «оцінка письмової роботи». У центрально-східноєвропейському регіоні практика державної цензури має багатовікову історію. Політичні лідери будь-якої абсолютистської політичної установи (у вигляді як просвітницького, так і відкритого абсолютизму) намагалися контролювати потік інформації, включаючи форми контролю, засновані на політичному, моральному, релігійному чи ідеологічному підгрунті.

Цензура існувала у багатьох формах: попередня, постфактум, самоцензура. Попередня цензура  здійснювалася в кабінетах, де тексти оцінювались, редагувались чи заборонялись для публікації з огляду на центральні директиви. Цензура постфактум виражалась у зборі і знищенні вже опублікованих документів (включаючи книжки і памфлети, привезені з-за кордону і поширені нелегально). Самоцензура була явищем, яке полягало в тому, що автори умисно обмежували себе в думках  чи навіть видаляли цілі частини своєї роботи перед її публікацією, орієнтуючись на заборони влади.

Тим не менш, радянська держава, що бере свій початок у 1922р. (після революції 1917р.), мала на меті, окрім побудови однопартійної комуністичної системи, обмежити свободу думки, оскільки саме існування системи засновувалося на захисті марксистсько-ленінської доктрини, що проникала в усі сфери життя країни, включаючи політичні, економічні й культурні аспекти. Саме тому вороги системи були  приречені не лише на мовчання, але й на ув’язнення і заслання (наприклад, Солженіцин і Сахаров).

Після 1945р., із розширенням радянської зони впливу, радянська практика поширилась і на окуповані європейські країни.

Схема 2: Зміна цензури за періодами і регіонами

Проте період із 1945-го по 1989рр. складно назвати гомогенним: його можна розділити на багато часових і географічних груп. Період 1945-1953рр. був позначений фігурою Сталіна, його режимом на початку Холодної війни, тоді як період 1956-1989рр. був майже повністю сформований подіями Холодної війни.  У деяких країнах тоталітарна диктатура була поступово замінена на більш м’яку форму, наприклад, епоха Кадара в Угорщині, тоді як у інших країнах жорстка комуністична влада підтримувалася весь період, приміром, у Румунії, НДР, під час надзвичайного стану в Польщі і в країнах Балтії.

Звісно, всі три типи цензури (пряма, прихована і самоцензура) могли існувати у певній країні одночасно, але зазвичай два з них, а саме: прихована цензура і самоцензура, співіснували в державі і впливали на її інтелектуальний горизонт. Як зображено на діаграмі, відкрита цензура була нормою лише в період прямого державного терору, тоді як в еру м’якої диктатури і поступового завершення Холодної війни переважали саме прихована цензура і самоцензура.

Цензура на практиці

Можна сказати, що пряма цензура створила певні правила: всі чітко знали, де проходять межі, встановлені для митців владою. Перетин цих меж був злочином, за яким слідувало покарання.

Функціонування прямої цензури було добре врегульованим. Загальна схема була такою: рукопис – цензор №1: дозвіл на відправку на друк – перевірка чорнового варіанту (цензор №2) – дозвіл на публікацію – початок процесу друку – декілька копій передаються на вищі рівні (КДБ, відділ цензури комуністичної партії, в окремих випадках копію надсилали на цензуру  в  Радянський Союз).

Схема 3: робота цензури в окремих випадках. На схемі показані чотири потенційні точки втручання уряду. Та сама модель застосовується до процесу створення інших культурних продуктів.

Іншими словами, існували різні сфери відповідальності, і дозвіл на те, щоб висвітлити особливо делікатні теми й роботи, надходив напряму з Москви. На схемі, наведеній вище, видно, що цензори починали вичитувати й переглядати текст ще на етапі рукопису, і завжди на кожному етапі процесу була можливість заборонити або змінити текст/твір, що готувався до виходу у світ.

Цензура мала дві основні функції: первинна функція полягала в обмеженні доступу до інформації, відмінної від тієї, яку влада вважала за допустиму, і на національному рівні – у знищенні всієї інформації, яку громадянам не дозволялося знати. З цією метою могли відкликати навіть уже опубліковані матеріали. З тієї самої причини були обмежені й підлягали контролю культурні зв’язки із західним світом. Спершу митці, що ставали незручними для уряду, потрапляли до в’язниці, були депортовані або відправлені до психіатричних лікарень. Пізніше їх просто змушували мовчати, відбирали засоби до існування і навіть підштовхували до еміграції.

Notification on the cancellation of printing the Praxis journal

Другорядною функцією був контроль і «корекція» інформації, доступної широким масам, із метою підтримки ілюзії реальності, визначеної владою. Однією з головних цілей цензури було визначення «соціалістичної» людини і підтримка домінування «соціалістичного реалізму» над мистецтвом і культурою. Ці спроби стандартизації пронизували всі сфери життя суспільства – від освіти, засобів масової інформації до поширення прописаної системи цінностей.

Загальною практикою радянської цензури було вважати забороненим усе те, що не було належним чином дозволено. Головне управління у справах літератури і видавництв, підпорядковане Раді міністрів СРСР (ГЛАВЛІТ), було основною цензорською установою у СРСР, мало центральний офіс і регіональні установи в усіх радянських республіках і стало рольовою моделлю для практики цензури в інших соціалістичних країнах. У Радянському Союзі цензорське агентство було засноване у 1922р., і поступово його функції поширилися на попередження публікації інформації, яка могла б поставити під загрозу державні секрети, у книжках, газетах та інших друкованих матеріалах, а також у радіо- і телевізійних програмах. У країнах регіону, де панувала жорстка диктатура, наприклад, в умовах відкритого сталінського терору у 1947-49рр. і у 1953р. це було певним механізмом попередження потенційної небезпеки покарання, ув’язнення і терору. Типовою рисою абсурдності тих часів було те, що в подібній атмосфері дуже обмежена кількість людей знала, що ж насправді заборонено. Залякування саме по собі було зручним інструментом для того, щоб зробити людей слухняними режиму.

Складність роботи цензорів полягала в тому, що постійні зміни в офіційній політиці й ідеології призводили до модифікації інформації, імен і фактів; те, що було заборонено в один період, ставало дозволеним в інший, за винятком декількох табу, які діяли завжди і поширювалися на негативні аспекти відносин із Радянським Союзом, становище меншин (релігійних, етнічних), спотворену структуру економіки тощо. Списки, що існували за режиму відкритої диктатури, були знищені, щойно змінився режим, внаслідок чого дуже мало подібних джерел є доступними на сьогодні. З іншого боку, за часів прихованої цензури, було висловлено дуже мало загальних цілей і пропозицій щодо змісту, окрім того, вони не були записані.

Типовою стилістичною рисою було використання форми «ми», чи твердження від імені «партії»: ці безособові й колективні фрази приховували індивідуальність за маскою колективності, тим самим підтверджуючи владу уряду. У перші роки правління режиму в кожній країні складався список, що містив заголовки і назви заборонених книг та імена авторів, а згодом ці твори знищувалися і буквально спалювалися. Часто розділи, вірші й частини текстів були вилучені із творів, або ж у них переписували певні фрази (наприклад, в Угорщині більш ніж 1700 найменувань і близько 150000 примірників книжок були знищені в період 1945-1953рр. на основі списку, складеного партією. Серед цих робіт були не лише твори фашистського чи антисемітського спрямування, а й класика світової та угорської літератури, а також роботи, в яких автори розповідали про громадянські цінності. (Детальна презентація літературної цензури: http://real.mtak.hu/34850/7/cenzura_mukodesi_mechanizmusa.pdf автор Аттіла Хорват)

A poem banned by censorship

Covert censorship is not as predictable from this perspective, as it was impossible to know what was or was not allowed – authors had the opportunity to bargain or debate matters with the government. In Hungary, for instance, the authorities were proud to state that there was “no censorship in the country.” This was indeed true, if we only look at the legal background: there was no office of censorship in existence. However, each and every publication, film, and performance was controlled from the perspective of the government, and could be restricted or withheld prior to, during, or even after publication or completion. György Aczél’s infamous “3Ts” (prohibited, tolerated, supported) enabled continuous control of the entire cultural sphere to attain the above two goals. In other words, they succeeded in hindering ideas opposing or conflicting with the values of socialist culture and ideology from widespread dissemination. Those who criticized the system and called a spade a spade (e.g. churches, minority question, relations with the Soviet Union, revolutions, etc.) may well have been subject to serious retaliation. (E.g. a Hungarian writer, Sándor Csoóri, was banned from traveling abroad in 1983 because of a book. The publication of his writings was hindered with the assistance of the Directorate General of Publishing and the Office of information; his public appearance depended on a permit from the Ministry of Culture. These measures were then communicated to the Soviet, Czechoslovak and Romanian embassies. Simultaneously, a press campaign was set in motion indicting Csoóri of unstable behavioral disorder. The cause of the jumble was a book which was not published in Hungary and the wide public was totally unaware of it.)

Notebooks that contain films that were dubbed without censorship

З цієї перспективи прихована цензура не була такою передбачуваною, оскільки часто було неможливо дізнатися, що було, а що не було дозволено, і автори часто мали змогу торгуватись і обговорювати питання з урядом. В Угорщині, наприклад, уряд із гордістю стверджував, що «у країні немає цензури». З юридичної точки зору, це правильно, адже в країні офіційно не існувало кабінету цензури. Проте всі публікації, фільми, вистави були контрольовані державою і могли зазнати обмежень і заборони до, під час, або навіть після публікації чи завершення. Сумнозвісні «3T» Джорджа Ацеля («заборонено, допустимо, схвалено») дозволяли здійснювати постійний контроль над усією сферою культури для досягнення вищезазначених цілей. Іншими словами, їм вдалося перешкодити широкомасштабному поширенню ідей, які протистояли чи суперечили цінностям соціалістичної культури й ідеології. Ті, хто все ж таки висловлювався і критикував систему(наприклад, на теми церков, питань меншин, зв’язків із Радянським Союзом, революцій тощо), могли отримати серйозне покарання.Як наслідок прихованої цензури, митці й інтелектуали розвинули метафоричність мовлення. Ті, хто були зацікавлені у філософських чи ідеологічних диспутах, чи думках, могли знайти новий зміст і цінності, приховані між рядків і за словами. Люди мали змогу дізнатись із партійних газет і оголошень, кого опублікували і чому, що дозволяло їм перейняти спосіб мислення стигматизованих людей. Крім того, були й такі, хто відкрито протистояли режиму у своєму приватному житті,але їх переслідували, часто показували злочинцями або людьми на межі законності і злочину. Іноді таких осіб відправляли до в’язниці, маргіналізуючи тим самим їхній соціальний вплив.

Під час прихованої цензури ці завдання виконувалися передусім на нижчих рівнях: менеджери, редактори і засновники газет, видавництва, театри й культурні центри були відповідальними за ознайомлення з інтелектуальною продукцією.На цьому етапі були введені певні зміни до системи, і деякі роботи «передавались» на наступний рівень владної ієрархії. Іншими словами, принцип 3Т у деяких випадках замінявся принципом 4Т: окрім «заборонено, допустимо чи схвалено», застосовували принцип «передано», бо партійний працівник на певному рівні боявся прийняти рішення. Якщо робота була схвалена на початковому рівні, то або міністерство, або культурна установа, чи кабінет, наприклад, Генеральний кабінет з питань видавництва в Угорщині, або і просто «уповноважена особа» в державній партії ставала наступним рівнем прийняття рішення.Отже, робота передавалася по колу декілька разів, аж доки на ще не опублікованому творі не з’являвся штамп «схвалено». Якщо ж у процесі знаходили помилку або ідею, неприйнятну з точки зору партії, публікації відкликали, а тих, хто їх схвалив, карали. Ближче до закінчення періоду м’якої диктатури у 1980-х опозиція спромоглася  висловлювати свої думки більш відкрито, навіть незважаючи на заборону, у разі, якщо новини про їхню діяльність самі не поширювались у суспільстві.

Material from the Croatian ideological committee that controlled the content of the press, publications, works of art, and performances.

Самоцензура є серйозною перешкодою для свободи мистецтва і креативності, оскільки у випадку самоцензури митець сам повинен усвідомити, що заборонено, полегшуючи роботу уряду щодо впровадження певних ідей. Цензуру робить ефективною те, що вона примушує митців до самоцензури, і всі, хто прагне зробити свої роботи доступними публіці, змушені її практикувати. Самоцензура була характеристикою цілої епохи: спочатку страх терору і покарання на ідеологічній основі, пізніше – погіршення умов життя, зниження його якості, спричинене втратою роботи, і, нарешті, можливість просунутися у житті, бажання побудувати кар’єру – всі ці чинники перешкоджали вільному висловленню думок і спонукали до переробки і перегляду власних висловів уже під час процесу створення роботи.

a discussion at the time of soft censorship on the periodical Mozgó Világ at the law school of Eötvös University

Вправи до теми «Цензура»:

Нам би хотілося, щоб учні на власному досвіді зрозуміли складність цензурних практик і проблем, пов’язаних із мистецькою та літературною діяльністю, через виконання 3-4 цікавих завдань.

Завдання 1

Досліди період 1945-1989рр. у твоїй країні з точки зору цензури і культурного опору. Визнач межі періоду і характеристики практик цензури.

Після цього з допомогою вчителя підбери близько 50 слів і організуй обговорення щодо того, чи можливо було б опублікувати те чи інше слово чи вислів у певну епоху. Проведіть голосування і порівняйте різні думки щодо перших декількох слів. Чи прийшла група до консенсусу? Чи може презентувати ідеї, нав’язані системою?

Завдання 2

Рекомендується братися за це завдання після виконання Завдання 1, але можна його виконувати й окремо. Кожен учень вдома має роздрукувати слова своєї улюбленої пісні. Принесіть їх у клас, уявіть себе в певному періоді і визначте, чи міг би цей текст бути тоді опублікованим цілком, без змін.

Визнач, чи зміг би ти пройти через цензуру, змінивши низку слів, і, якщо це можливо, то яка частина твого улюбленого тексту може опинитися під ризиком бути знищеною у процесі цензури.

Завдання 3

3a – підготовче завдання

Інструктор обирає поему, коротку історію чи іншу роботу і, для демонстрації, захищає її під час дебатів у ролі автора. У кінці уроку інструктор розкриває, що насправді відбулося з даною роботою. У роботі Аттіли Хорвата, написаній угорською мовою, про яку вже згадувалося раніше, описано понад сотню особливих випадків цензури, включаючи деталі щодо того, як робота була модифікована і як велися дебати щодо її публікації. Враховуючи те, що ця робота зараз знаходиться у широкому доступі, кожна країна-партнер може, спираючись на неї, дослідити свої власні практики цензури.

3b

Це найскладніше завдання, бо включає підготовчу творчу роботу.

Кожен учасник пише поему, коротку історію, статтю, сценарій чи драматичну сцену (в ідеалі мають бути представлені всі ці жанри). Автори будуть представляти свої власні інтереси. Серед інших груп обираємо по два цензори і по одному партійному працівнику, які будуть обговорювати можливість публікації робіт на різних рівнях прийняття рішення. Процес має бути модерований інструктором, але з самого початку будуть введені правила дебатів на кожному рівні (кожна сторона має по 2 хвилини, щоб надати свої аргументи, потім відповісти на запитання іншої сторони, і, нарешті, вони матимуть 1 хвилину для підсумування своєї позиції). Після дебатів кожна група вирішує, чи можна передавати текст на наступний рівень, або ж його треба попередньо відредагувати, а потім продовжувати. За один урок тривалістю 45 хвилин текст проходить через усі 3 рівні, й оголошується рішення щодо його подальшої долі, прийняте на кожному рівні.

Ігри