Василь Стус народився у 1938 році у селі Рахнівка, Гайсинського району Вінницької області, а наступного року переїхав зі своєю сім’єю до Сталіно (нині Донецьк). Свої учнівські роки провів у Донецьку, згодом вивчав історію та філологію у Донецькому державному університеті. В 1959 році викладав українську мову в селі Таужне Гайворонського району Кіровоградської області. Опісля відбув дворічну службу в армії. Після демобілізації, В. Стус працював вчителем української мови в середній школі №23  міста Горлівка на Донеччині. У 1963 році вступив до аспірантури  Інституту літератури імені Тараса Шевченка у Києві. Ця подія стала поворотною в його подальшому особистому житті, адже тоді Стус вийшов на літературну сцену, а участь у русі шістдесятників перетворила скромного поета на справжнього політичного діяча.

Разом з В’ячеславом Чорноволом та Іваном Дзюбою, Стус виступив проти свавільних арештів художників, письменників та правозахисників, які, після завершення епохи пост-хрущовської відлиги у 1964-1965 роках, почали застосовуватись до інтелігенції. Як платформу для вияву загального обурення правозахисники використали момент презентації  фільму Сергія Параджанова у Києві під назвою «Тіні забутих предків», що був знятий за  мотивами роману українського письменника Михайла Коцюбинського. Спочатку в кінотеатрі виступив Дзюба, засудивши арешти, але КДБ не дозволило йому закінчити промову. Представники спецслужб прогнали його зі сцени та ввімкнули сирени з метою заглушити його голос. За словами присутньої там Надії Світличної, тоді Стус підвівся і закричав: «Усі, хто проти тиранії, піднімайся!». Лише декілька людей з сотень присутніх встали, і заплатили за це високу ціну. Філолог Юрій Бадзьо та літературознавець Михайлина  Коцюбинська були позбавлені членства у партії. Бадзя звільнили з роботи, а згодом у 1979 р. ув’язнили за його твір "Право жити", а кар’єру талановитої літературознавиці та перекладачки Коцюбинської спіткав крах. У своїх спогадах Коцюбинська яскраво описує цей епізод, зазначивши, що коли Стус сів на місце, його трясло з обурення, а вона в той момент зрозуміла, як нестерпно ніжна душа поета почувається у цій суворій реальності. Насправді те, що вирізняло Стуса серед багатьох інших, стало джерелом його інтелектуального спротиву радянському режиму. Ця непримиренність випливала з його глибоких принципів, і, незважаючи на його лагідну вдачу, була джерелом неймовірного спротиву у вирі байдужості багатьох радянських громадян.

За участь у цьому протесті, Стуса було звільнено з Інституту літератури в Києві, він безрезультатно намагався публікуватись в офіційних друкованих виданнях. Збірки В. Стуса «Круговерть» та «Зимові Дерева» радянська цензура затаврувала, хоча в цілому вони отримали позитивні відгуки від його колег – поета Івана Драча і літературного критика Євгена Адельгейма. Обидві збірки були видані неофіційно і поширювались підпільно. Факт публікації «Зимових Дерев» в Брюсселі в 1970 році був використаний як додатковий аргумент вини під час судового процесу Стуса, що проходив у січні-вересні 1972 року. Протягом судового процесу, Стуса ув’язнювали в камері, у приміщенні КДБ, що знаходилося на вулиці Володимирській в Києві. Там він і написав «Час творчості». Тотальна ізоляція не придушила творчості Стуса, а навпаки визволила її. Це було однією з причин, чому системі не вдалось зламати поета.

Стуса засудили до 5-ти років каторги і 3-ох років вигнання, які він провів у Мордовії та селищі імені Матросова Магаданської області. Коли в 1979 році термін заслання закінчився, Стус повернувся до Києва і негайно взявся працювати у справі захисту членів Української Гельсінкської групи, яких влада почала переслідувати. У травні 1980 р. його знову заарештували, цього разу до вироку – 10 років трудових робіт та 5 років заслання, які він відбув у Пермі-36, у примусовому трудовому таборі для політв’язнів. Поет влаштовував голодування на знак протесту проти знущань табірної адміністрації, саме тоді він зміг записати і передати на волю чимало своїх віршів.

В інтерв’ю з кількома членами Харківської правозахисної групи (ХПГ) у 1999 році вірменський політв’язень Паруйр Айрікян, який теж відбув два вироки в Пермі, нагадав, що і Чорновіл, і Стус поводилися так, наче вони не були ув’язненими в концентраційному таборі. Вони жили заради літератури, мистецтва та української історії. Айрікян зазначив, що українські товариші Стуса навмисно перестерігали його від банальних протестів проти знущань у таборі, часом переконуючи його, аби він не писав петицій, бо його поезія говорить сама за себе.

Айрікян описує Стуса як особу, яка зберегла людяність, не вдаючись до насильства навіть під час вияву агресії зі сторони інших ув’язнених. Після конфіскації його рукописів, Айрікян організував голодування, вимагаючи, щоб ці рукописи назад повернули Стусові. Адміністрація табору віддала поетові майже 100 рукописів, які у нього вилучила. Таке рішення було мотивоване потребою зменшення градусу протестного впливу Стуса на інших увязнених, що могло б перерости у повстання. Проте остання збірка віршів Стуса, написаних верлібром, "Птах душі" – близько 300 віршів, була знищена в Кучинському концтаборі.

Потужна сила популярності Стуса, що поширювався на еміграції, а також на дисидентські кола, включаючи когорту радянських в’язнів, які під його прикладом об’єднувалися. Проте на загал у радянському Союзі про Стуса не знали аж до кінця 80-х років, коли політика гласності та перебудови підняла завісу на придушене недавнє минуле. В інтерв’ю з Михайлиною Коцюбинською директор ХПГ Євген Захаров зізнався, він вперше почув про Стуса в 1988 році, коли йому потрапила у руки збірка, яка була видана за межами Радянського Союзу. Захаров був шокований, наскільки поезія Стуса формувала недавнє минуле, яке тотально контролювалось в радянській Україні.

28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Поет помер в ніч на 4 вересня за нез’ясованих обставин. Стуса поховали у Пермі, у 1989 році його останки перевезли в Україну. Тепер його прах покоїться на Байковому кладовищі у Києві.